Розділ 107

Даша

— Щось ти не дуже задоволена.

Я скосила очі на Анжелу, яка обмацувала чергову ділянку триметрового кованого паркану.

— Ти теж не випромінюєш радість, — пробурмотіла я, на що дівчина лише хмикнула.

Арсен не жартував, коли сказав, що відправить нас на завдання разом. Уже наступного вечора ми пробиралися в будинок члена іншого кримінального угрупування. Господарі дому саме поїхали на зустріч, яку влаштував Арсен, тож на території стояла мертва тиша. Лише пара охоронців лишилися на постах, патрулюючи територію і дім. Жодне вікно не світилося.

Поки Анжела мала знайти флешку з потрібною Арсену інформацією, я залишалася ззовні — чекати і пильнувати, щоб ми змогли непомітно втекти.

— Ось вона.

Придивившись, я теж розгледіла майже непомітну оку низеньку хвіртку. Вона так добре маскувалася під паркан, що, якби Анжела не знала, де шукати, ми б її і не знайшли. Це був запасний вихід.

Здригнувшись чи то від морозу, що щипав за щоки, чи то від страху, я пройшла на територію вслід за Анжелою і тихо причинила дверцята.

— Тут є собаки? — обережно спитала я.

— Так, — озвалась вона. — Великі, треновані й смертельно небезпечні. До речі, ти вмієш швидко бігати?

Все похололо всередині, варто було уявити величезних чудовиськ з купою гострих зубів.

— Ти не казала, що нам доведеться тікати від собак!

— Злякалась?

Я кинула на Анжелу похмурий погляд, і вона всміхнулася.

— Розслабся. З собак тут хіба що пекінеси.

Ще мить я недовірливо розглядала обличчя дівчини, що губилося в тінях дерев, а потім штиркнула її в бік пальцем.

— Ти мене розіграла!

Вона у відповідь лише хихикнула.

— Не забувай, довкола будинку стоять камери, — прошепотіла Анжела, кивнувши на триповерхову споруду, що до смішного нагадувала казковий замок. — Залишайся тут і постарайся, щоб тебе не помітили. Я повернуся за десять хвилин.

Як не дивно, але вперше Анжела не випромінювала тої зверхності, яку із задоволенням демонструвала в бійцівському клубі. Навпаки, її гострий погляд пронизував наше оточення крізь високі ялини, в яких ми ховалися, а голос видавав крайню зосередженість. Вона ніби подорослішала одразу на кілька років, коли потягнула мене глибше в тінь.

— Не труси гілки, — попередила вона, і я кивнула.

Поправивши на обличчі чорну маску, схожу на медичну, Анжела шугнула між тінями і зникла.

Залишившись одна, я шумно видихнула і засунула змерзлі руки в кишені куртки. Я досі не могла звикнути до цих завдань. Не до ризику — з цим у мене проблем не було — а до того, що доводилося переступати закон. Я не була дурною. Я знала, що навіть те, що ми проникли на територію і крали інформацію у злочинців, не робило нас кращими.

Так, я нікого не кривдила. Я й помислити про таке не могла. Але... Чи виправдовувало це мене? Аж ніяк.

Денис мав рацію, коли казав, що я перетворюся на таку ж злодійку, як і всі в банді. І від цього боліло ще сильніше.

Видихнувши хмарку теплого повітря, я підняла очі до вечірнього неба.

Чому батько вибрав для себе такий шлях? Чому він став бандитом? Було б набагато легше його шукати, якби він був бухгалтером, наприклад. Тоді мені б не довелося опускатися на саме дно.

Я ненавиділа те, що робила. Всі ці нічні клуби, де доводилося робити вигляд, що мені весело, щоб не підставити себе або напарників. Ці нелегальні боксерські поєдинки, де кров лилася рікою, а натовп шаленів, мов кровожерливі істоти.

І тонни брехні, брехні, брехні...

Попри те, що я здружилася з Вовчиком і Славою, це не рятувало ситуацію. З кожним днем я відчувала, що падаю все глибше — туди, де вже не було місця для самоповаги. Навіть моє бажання знайти батька вже не рятувало.

Останнє завдання. Я виконаю це завдання і спитаю, нарешті, в Арсена про тата.

Зненацька в кишені завібрував телефон. Роззирнувшись, я поглянула на екран і тихо застогнала від невдоволення. Мама помітила, що я вислизнула з дому і тепер намагалась до мене додзвонитися.

Скинувши дзвінок, я швидко написала їй повідомлення, що у мене виникли термінові справи. Які саме, я збиралася придумати по дорозі додому. Та не встигла я сховати телефон назад у кишеню, як побачила нове повідомлення.

Денис: «Де ти знову пропала, дикунко? Твоя мама дуже хвилюється».

Вона подзвонила Гордієнку?

Я швидко перевірила оточення. Начебто нікого. Щойно я зібралася відповісти, як телефон знову завібрував — цього разу від дзвінка.

Чортихнувшись, я скинула дзвінок і сховала смартфон разом з зовсім змерзлими руками. Та він задзвонив знову. Я знову відхилила виклик. Денис знову подзвонив.

— Он як? — прошепотіла я його імені, що світилося в темряві. — А як тобі таке?

Затиснувши кнопку збоку, я не відпускала її, поки телефон не згас зовсім.

Хай спробує додзвонитися тепер.