Розділ 104

Даша

Переконавшись, що з мамою все буде гаразд, я вийшла з палати, щоб купити їй води й чогось поїсти. Необхідні речі на сьогодні й завтра, поки вона буде під наглядом лікарів, я спакувала ще вдома, поки лікарі швидкої приводили її до тями. 

Відійшовши від скляних дверей, я притулилась спиною до холодної стіни, закинула голову назад і заплющила очі. Моє життя котилося шкереберть, і я вже не знала, як зібрати його докупи.

Денис досі мене ненавидів — судячи з того, яким стало його обличчя, коли я сказала, що більше не ношу браслет.

Але не могла ж я сказати, що загубила його? Що не знімала його навіть вночі. Що він заспокоював мене, коли було важко і сумно. Що браслет був останнім, що лишилося у мене від нього на згадку.

А тепер не стало і його.

Потім мама. Я мало не вмерла від жаху, коли вона раптом впала посеред кухні й більше не ворушилася. Лише пульс і слабке дихання, що виривалося з її носа, не давало мені зламатися. Згадавши усі поради, яким вона сама ж мене навчила, я намагалася привести її до тями, але нічого не виходило.

Час спливав, і я знала, що це погано. Дуже погано. Я й сама не зрозуміла, як у руці опинився телефон, а в вусі роздався голос Дениса.

Перші екзамени невпинно наближалися — до них лишалося всього кілька тижнів. Я боялась їх, адже від цього залежало моє майбутнє на подальші півроку. 

Про тата досі не було жодних новин. У мене складалося враження, що я ходжу по замкненому колу, виконуючи доручення Арсена і досі не маючи жодної інформації. Перший місяць я завойовувала його довіру. Другий не чіпала, бо у нього було безліч проблем з поліцією.

А зараз... я боялася почути, що Ксюша має рацію. Що всі мої надії і старання марні.

Можливо, ті питання, які Арсен задавав про мою сім’ю, він задавав, бо його попросив тато? Я хотіла вірити в це, навіть якщо розуміла, що обманювала сама себе.

Зненацька у ніздрі увірвався гірко-солодкий запах кави. Я здивовано розплющила очі й повернула голову. Денис притулився до стіни поруч і простягав мені паперовий стаканчик з чимось, схожим на капучино.

— Думаю, тобі це не завадить, — м’яко промовив він.

Чому він такий добрий? Я не можу зненавидіти його по-справжньому, поки він продовжує робити такі речі.

— Дякую, — пробурмотіла я, опустивши очі.

Каву пили мовчки. Потроху втома розсіювалася. Розум залишався виснаженим за довгий важкий день, але, принаймні, у мене з’явились сили на те, що необхідно було зробити.

Щойно я сказала, що маю сходити в супермаркет через дорогу, Денис просто пішов зі мною. Він намагався підтримати мене, як міг — не жартами, бо для них був не час, а допомогою. І пакет з водою та їжею він ніс до лікарні сам.

Щойно ми знову піднялися на другий поверх лікарні, я помітила незнайомого чоловіка. Він саме зачиняв двері маминої палати і вже рушив до ліфтів на іншому боці коридору. Чорне пальто видавало високу міцну статуру.

Що він забув у палаті мами? Вона лежала там одна — два інших ліжка були порожні. Ми з Денисом були надто далеко, щоб зрозуміти, хто це, але в грудях все одно стрепенулась безглузда надія.

Що, як це тато?

Ноги самі понесли мене вперед. Денис кликав мене і, коли я не зупинилася, поспішив слідом.

Зачувши нас, незнайомець повернув голову і, не зупиняючись, зайшов у двері ліфта. Вони зачинилися за мить до того, як я встигла добігти.

Я сторопіло дивилась на металеві двері, в яких розсіяно відбивалося наше з Денисом відображення.

— Хто це був? Ти його знаєш?

— Знаю, — ошелешено пробурмотіла я, складаючи два і два.

Це був Арсен.

Що, як це його я бачила в лікарні в дев’ять років? Ось чому він питав мене про маму і сестру?

Він наглядав за нами? Але навіщо?

Не відповівши на питання Дениса, я помчалась тепер до палати. Туди саме увійшла чергова медсестра, щоб забрати спорожнілу крапельницю.

Увірвавшись всередину, я кинулась до мами, що саме повільно вставала з ліжка.

— Мамо, куди ти? Тобі треба лежати!

— Твою маму переводять у платну палату, Дашо, — пояснила Ольга, допомагаючи мамі зібрати верхній одяг і взуття.

Вони з мамою дружили уже кілька років. Вона була єдиною з колег, про кого мама говорила з теплотою.

— Але у нас... — почала було я, але урвалась.

Та ну.

Підозріло зиркнувши на Дениса, що так і стояв з пакетом у руці й чекав, щоб віднести його в нове місце, я звузила очі.

— Це ти оплатив віп-палату?

— Ні, — здивовано підняв брови він. — Може, це зробив завідуючий. Я з ним трохи поспілкувався, і він визнав, що поводився з твоєю мамою неправильно.

Що?..

Я вже відкрила було рот, коли він додав:

— Не хвилюйся. Анну Валеріївну більше ніхто не буде ображати. Я обіцяю.

В його очах і голосі було стільки впевненості, що я повірила.