Розділ 103

Денис

Доїхавши, нарешті, до лікарні, ми поспішили до приймальні. Нас направили до однієї з палат на другому поверсі.

Відчинивши двері, Даша різко зупинилася на порозі крихітного передпокою палат. Я теж.

Зсередини долинув голос незнайомого низенького огрядного чоловіка з лисиною у білому халаті.

— Досить прикидатися! — пронизливо кричав він, нависаючи над Анною Валеріївною, до руки якої вже прикріпили крапельницю. — Так і скажи, що не хочеш працювати! Я одразу ж тебе звільню, у мене ціла черга з охочих зайняти твоє місце!

Даша застигла поруч зі мною, але на цих словах смикнулась.

Я схопив її за руку, зупиняючи, поки витягав телефон і вмикав камеру, записуючи мерзотника. Спочатку вона обурено відкрила рота, але я виразно підняв брови, і вона спантеличено підібгала губи.

Хвилина, яку я записував на відео, тривала, здавалося, вічність.

Анна Валеріївна мовчки лежала, бліда, мов простирадло, і просто слухала начальника. Схоже, у неї не було сил навіть сперечатися. Чи вона ніколи цього не робила? Даша колись казала, що її мама часто працювала понаднормово.

Від раптового розуміння я зціпив зуби.

Цей чоловік просто експлуатував маму Даші, а вона не хотіла чи не могла дати йому відсіч. Судячи з погроз, якими він кидався, практично випльовуючи їх в обличчя ослабленої жінки, він був справжнім тираном.

Зрештою, Даша не витримала і увійшла в палату. Я швидко вимкнув камеру і поспішив за нею.

— Як ви смієте так розмовляти з моєю мамою? — закричала Даша, не тямлячи себе від люті. — Та я вас...

Перехопивши за талію, я відсунув її собі за спину і холодно всміхнувся низенькому чоловічку, який вважав себе королем у цій лікарні. Помітивши нас, він розгублено закліпав крихітними, як його мозок, оченятами.

— А ви хто?

— Зараз я вам поясню, хто я! — не вгамовувалася Даша за моєю спиною.

Обернувшись, я зиркнув на неї, примушуючи опанувати себе, перш ніж знову розвернувся до завідуючого.

— На пару слів.

Очевидно, він оцінив вираз мого обличчя. Невдоволено зачовгавши ногами, він затупотів до дверей. Даша, обминувши його, кинулась до мами, що дивилася на нас переляканими очима.

Вийшовши в порожній коридор, я зачинив двері палати, щоб Даша і її мама нічого не почули.

— А ти взагалі хто? — буркнув чоловічок, випнувши вперед круглий живіт. — Між іншим, я...

— Я знаю, хто ви, — урвав його я. — Вам ніколи не казали, що так не можна поводитися зі співробітниками — тим паче, з жінками?

— Будуть мене ще тут повчати всілякі...

— Я — Денис Гордієнко, — підвищивши голос, твердо виголосив я. — Син Дмитра Гордієнка.

Хай слава батька хоч раз стане мені в нагоді.

Оченята завідуючого округлилися.

— Г-гордієнко? — запнувшись, пробурмотів він.

— Моя родина вливає у вашу лікарню великі суми пожертвувань, хіба не так? — продовжував я, ніби він нічого й не казав. — Але ось у чому річ. Ми не підтримуємо жорстоке поводження зі співробітниками.

Помахавши телефоном перед обличчям, що миттю позеленіло, я схилив голову набік.

— Якщо я покажу це відео батькові, лікарня сильно постраждає. Через вас.

— Я...

— Ви більше ніколи не будете так розмовляти будь з ким зі співробітників, хворих або відвідувачів, — твердо промовив я. — Якщо я дізнаюся, що ви продовжуєте це робити, батько миттю знайде іншу лікарню, що радо прийме нашу допомогу.

— Я зрозумів! — дрібно закивав чоловік. — Зрозумів, більше такого не повториться.

Мерзотник. Щойно мова зайшла про гроші, одразу став, як шовковий.

Цікаво, чи всі пожертвування доходять до лікарні? Треба буде сказати батькові, щоб перевірив їхні рахунки...

Відпустивши його кивком, я відчинив двері палати.

Даша розмовляла з мамою, не стишуючи голос.

— Ти зовсім про себе не думаєш! Так не можна, мамо!

— Так було треба, доню, — озвалась Анна Валеріївна так тихо, що я ледве її почув.

— Я можу знайти гроші сама, — не вгамовувалася Даша.

— Ні, не треба! — стрепенулась мама. — Я знаю тебе, ти зробиш щось небезпечне!

Це точно.

Уявивши всі варіанти, які могли спасти цій дикунці на думку, щоб заробити гроші, я зробив крок назад.

Тихо причинивши двері, поспішив за завідуючим, що дріботів довгим коридором. Нагнавши, поклав руку йому на плече, зупиняючи. Той смикнувся, але в мене не було часу на довгі розмови.

— Я не закінчив.

— Що ще? — буркнув він собі під ніс, ховаючи очі. Якби не моя сім’я, він би й слухати мене не став.

— Ви підвищите Анні Валеріївні зарплатню вдвічі — в якості моральної компенсації за жахливі умови праці. І більше не будете давати їй зміни понаднормово, навіть якщо вона сама про це попросить.