Розділ 102

Денис

Я різко сів, відвівши телефон від вуха.

— Дашо? Що сталося?

— Моя мама! — відчайдушно повторила Даша. Її голос тремтів, поки вона пояснювала: — Вона втратила свідомість. Пройшло вже дві хвилини, а вона не приходить до тями. Я намагалась...

Зіскочивши з ліжка, я прожогом рвонув до коридору і вже натягував чоботи й куртку. Ключі забряжчали в руці, коли я стягнув їх з гачка, мало не відірвавши той від стіни.

— Викликай швидку! Я вже їду.

— Гаразд, — тихо озвалась вона, перш ніж скинути дзвінок.

Добре, що Даша жила в спальному районі, а не в жвавому центрі. Пробираючись крізь засніжені вулиці, в голові молотом билася лише одна думка — аби лише встигнути.

Аби встигнути.

Якщо подумати, вчора Анна Валеріївна виглядала виснаженою. Під очима в неї залягли темні кола, а рука, якою вона розрізала пиріг, дрібно тремтіла, ніби вона не могла втримати ніж.

Може, вона чимось хворіє? Якщо так, що це зробить з Дашею?..

Аби лише встигнути.

Примчавшись у добре знайомий затишний двір, де вже стояла машина швидкої допомоги, я побіг до під’їзду. Не встигли пролунати перші ноти дзвінка домофону, як система пискнула, впускаючи мене всередину.

Двері в квартиру Даші на першому поверсі були відчинені навстіж. Коли я наблизився, лікарі саме допомагали Анні Валеріївні вийти, тримаючи її попід руки.

Вона виглядала такою тендітною і слабкою, що у мене защемило серце. Її погляд досі був трохи розфокусований, тож вона мене навіть не впізнала. Всі її сили йшли на те, щоб робити крок за кроком.

Пропустивши її та лікарів, я зазирнув у квартиру.

Даша стояла в передпокої, притискаючи до грудей куртку. Коли вона підняла перелякані очі, я без зайвих слів наблизився і притиснув її до себе. Підборіддя залоскотали завитки волосся, і я зарився обличчям ще глибше.

Даша рвано видихнула, ніби до цього затримувала подих, і теж обхопила мене руками. Її маленька фігурка зараз здавалася такою ніжною, що в мені піднявся гнів — за неї.

Чому доля така жорстока до Даші? Вона не заслуговувала на всі ці випробування. Я волів взяти власну удачу і віддати їй, аби лише її страждання закінчилися.

Відсторонившись, я обережно забрав з рук Даші куртку і став позаду, допомагаючи вдягнутись. Озирнувшись, знайшов шапку і натягнув їй на голову.

— Ти приїхав, — ледь чутно сказала вона, поки я прибирав закручені пасма з її обличчя.

— Звісно, приїхав, — так само тихо відповів я.

Вона знову була тихою і розгубленою. Якщо я щось і дізнався про Дашу за ці місяці, то це те, що вона поводилась так лише тоді, коли була дуже налякана. Хтось в такій ситуації плакав, хтось впадав у паніку, а Даша просто... мовчала.

Вона проживала весь страх і біль мовчки, щоб ніхто не бачив її слабкою. Їй доводилось залишатись сильною заради матері, хоча мало бути навпаки.

Обхопивши її маленьку долоню своєю, я клацнув вимикачем, занурюючи передпокій у півтемряву, і простягнув другу руку.

— Ключі?

Даша слухняно поклала мені в долоню зв’язку з чорним пластиковим котом. Я поспішно вивів її на сходову клітку і, не відпускаючи, зачинив двері. Потім вклав ключі їй у кишеню куртки і застібнув блискавку.

— Ти знаєш, в яку лікарню повезли Анну Валеріївну? — спитав я, коли ми вийшли надвір.

Вона кивнула.

— В ту, де вона працює. Сьогодні їхня черга приймати швидкі.

Від вразливості в її голосі я ледь стримався, щоб не пригорнути Дашу в обійми. Натомість потягнув за собою до машини.

— Поїхали. З нею все буде добре.

Важка, задушлива тиша заповнювала салон машини, поки ми їхали до лікарні, адресу якої назвала Даша. Сама вона сиділа поруч така розгублена, що я мимоволі пригадав той перший раз, коли забирав її з промзони посеред ночі.

Зненацька рука, якою вона обхопила ліве передпліччя через куртку, стиснулась так, що побіліли кінчики пальців. Обличчя при цьому лишалося відстороненим, ніби вона сама не помічала, що робить. Як раніше.

Після дня народження її згубна звичка розчухувати руку перейшла на браслет, як я й планував.

Це був не просто подарунок. Я хотів хоч якось їй допомогти заспокоїтись, тому довелось піти на хитрощі. І це спрацювало — Даша почала перебирати ланцюжок браслету, коли нервувала.

Тоді чому зараз...

Знявши одну руку з керма, я розчепив її мертву хватку. Впевнений, що завтра там будуть синці. Переплівши наші пальці, я опустив наші руки їй на коліно.

Один маленький поворот — і з-під манжету куртки визирнуло оголене зап’ястя.

— Ти більше не носиш браслет? — я постарався не видати розчарування в голосі.

Даша злегка смикнула рукою, але виривати не стала. Я дивився на дорогу, боячись почути наступні слова.

— Не ношу, — пробурмотіла вона.  

Чому?