Розділ 101

Денис

Безсилля.

Все життя я вважав, що можу досягти всього — варто лише захотіти. Це було схоже на комп’ютерну гру, в якій заздалегідь знаєш правила. Все легко і просто. Передбачувано. Нудно.

Але відтоді, як я вперше спіймав Дашу в нічному клубі й наші дороги перетнулися, все полетіло шкереберть. Вона перемішала моє життя так, що я більше його не впізнавав.

Тепер не було жодного легкого чи простого дня. Не було нічого передбачуваного чи бодай зрозумілого. Кожен день підкидав сюрпризи. Я так звик до цього, що більше не міг уявити своє життя таким, як раніше.

Я жадав всього, що підкидала мені доля, хай навіть і неприємного.

Тому коли Даша втекла від мене на машині, я не зміг на неї розізлитися по-справжньому. Навпаки, сидячи в нагрітому салоні, тримаючи руки на кермі перед червоним світлофором, я сміявся так голосно, як ще ніколи раніше.

Вона п’янила мене своєю свободою. Вабила сміливістю. Прив’язувала до себе так, що я більше ніколи не хотів звільнитися.

З нею я і сам почувався вільним.

Тому й зараз, проходячи до столика, за яким сиділи Макс, Ксюша, Ліза і Лера, я навмисне зробив гак через місце, де сиділи Даша з Мірою.

Даша не бачила мене до останнього. Вона саме вивертала кишені і, не знайшовши те, що шукала, широко розкрила рюкзак.

— Щось шукаєш?

Підскочивши на стільці, вона різко підняла голову і зблідла.

Що це з нею?

Я здивовано кліпнув, оглядаючи її перелякане обличчя. Міра сиділа, відкинувшись на спинку стільця, і пильно стежила за нами.

— Нічого, — пробурмотіла Даша, запихаючи рюкзак під стіл.

Ну... гаразд.

Пообідавши, ми з Максом попрощалися з подругами і рушили до свого корпусу. Розмова з тренувань непомітно перейшла на майбутнє.

— То ти твердо вирішив стати футболістом?

— Так, — озвався я, натягуючи на голову каптур куртки.

З неба падав свіжий лапатий сніг. Крупні сніжинки повільно літали в повітрі, осідаючи на волоссі й плечах. За ранок встигло запорошити і тротуари, і голі гілки дерев, і лави у дворі університету. Ще кілька годин, і з них виростуть перші кучугури.

— А як же бізнеси батька?

— Не знаю, — зітхнув я. — Але обов’язково щось придумаю. А ти не передумав? Так і будеш працювати на батьків?

— Сумніваюсь, — пробурмотів Макс. — Наберусь досвіду і відкрию свою, незалежну від них юридичну фірму.

Я всміхнувся, глянувши на друга.

— І заживете з Ксюшею довго і щасливо. Я навіть трохи ревную.

Макс скептично зиркнув на мене, перш ніж засунути руки до кишень куртки, і раптом сказав:

— До речі, про Ксюшу. Вчора вони з Дашею посварились, а я дізнався дещо цікаве.

Стосунки сестер Андрієнко ніколи не були чудовими, але й сварилися вони нечасто. Іноді здавалося, що їм значно більше подобалось брати одна одну на кпини замість того, щоб солодко обійматися.

— Посварились? — здивовано перепитав я. — Чому?

— Даша розпитувала Ксюшу про їхнього тата.

— І що?

Важко зітхнувши, Макс зупинився посеред двору. Ми майже дійшли до дверей корпусу, куди стікалися інші студенти.

Я став навпроти друга, розуміючи, що впускаю щось важливе.

— А те, що вона вважає його живим.

Як... як це можливо? Він же помер, коли дівчата були ще маленькими. Це те, що вони самі розповідали нам з самого початку.

— Що? — чужим голосом перепитав я.

— Вона шукає його, — жорстко відповів Макс, зустрівши мій погляд. — Ось чому вона приєдналася до мафії. Він був кримінальним лідером, і вона вірить, що знайде його, хоча це неможливо.

З легень вибило все повітря. Я дивився на Макса, не в змозі вимовити хоч слово.

Тепер усе мало сенс. Її впертість. Чому вона так довго нікому про це не розповідала. І те, що досі відмовлялась приймати мою допомогу.

Вона думає, що він живий.

Чорт забирай... Новина не вкладалась у голові.

Зненацька десь вдалині почувся голосний сміх.

Повернувши голову, я одразу впізнав неслухняну гриву русявого волосся, що стирчала з-під шапки. Впізнав сміх, без якого моє життя здавалося порожнім.

Макс і собі повернувся на звук. Даша саме жбурнула в Міру щойно зліплений сніжок. Подруга не встигла ухилитись — біла кулька збила шапку з її голови.

Весело скрикнувши, Міра навалилась на Дашу і повалила її просто в свіжий сніг на галявині. Обидві впали, здіймаючи груди сніжинок у повітря, і засміялися ще сильніше.

Я й сам не помітив, як всміхнувся, спостерігаючи за ними. Макс, помітивши вираз мого обличчя, багатозначно хмикнув, але промовчав.

Даша шукає тата. Чи можу я засуджувати її за це? І так, і ні.

***