Розділ 100

Даша

У трьох кроках від мене, змерзлий і сердитий, сидів Денис.

Його ніс почервонів, як і щоки, а от губи в напівтемряві здавалися синіми. Та це не заважало йому дивитись на мене так, ніби він прикидав кращий спосіб відправити мене на іншу планету.

Окинувши мене поглядом з голови до ніг, він рвано видихнув і встав. Руки він продовжував тримати в кишенях, але я була впевнена, що вони не тепліші за сніг, який він струсив з волосся.

Чому він мерз тут останні три години? Чому не їхав додому? Чому чекав на мене?

Я хотіла задати ці питання більше за все на світі. Але водночас і боялася почути відповідь на них. Тому натомість просто кивнула на двері під’їзду.

– Зайдеш зігрітися?

На обличчі Дениса промайнуло щось невловиме, перш ніж він скупо промовив:

– Зайду.

Опинившись у теплій квартирі, ми мовчки роззулись і зняли куртки. Малефісента не вийшла нас зустрічати – спала на маминому дивані, як завжди.

Удвох ми пройшли на кухню. Денис сів за стіл – на те саме місце, що й кілька годин тому. Сперся спиною на стіну позаду і не зводив з мене очей.

Я відчувала його погляд на собі, поки кип’ятила воду і заварювала чай. Поки відрізала ще два шматки пирога, що досі пахнув на всю квартиру. Поки стояла спиною, не в силах зустріти його погляд.

За п’ять хвилин довелось повернутися до столу і сісти поруч. Я не стала відсідати подалі – це було б уже занадто після всього, що сталося.

Наші коліна торкнулись одне одного, коли Денис повернувся до столу, але ні він, ні я не відсунулись.

Обхопивши чашку всією долонею, він зробив перший ковток. Я простежила за тим, як підскочило і опустилось адамове яблуко в горлі. Перевела погляд на його червону від морозу шкіру рук.

– Навіщо ти чекав мене?

Зробивши ще ковток, Денис опустив чашку і повернувся до мене.

– А ти як думаєш?

– Бо ти надто впертий? – хмикнула я. – Тебе зачепило, що я не послухалась?

– Не вперше, – хмикнув він у відповідь. Куточок його губ смикнувся, але так і не розтягнувся в посмішці.

Ще ковток.

Щоки Дениса почервоніли ще більше, а от до губ повернувся нормальний колір. Золотисті пасма злиплись від снігу, що розтанув, і впали на очі.

Я повільно підняла руку. Він не відсахнувся. Тоді я обережно торкнулася його вологого волосся і провела по ньому пальцями, відкидаючи назад.

Весь цей час Денис не зводив з мене очей, і, здається, навіть не дихав.

– Тим паче, – тихо вмовляла я. – Я сама вирішую, як мені жити і що робити, Денисе. Просто... змирись із цим.

Сил сперечатись і щось доводити не лишилось.

Я втомилась воювати з ним. Хотіла якщо не примирення, то хоча б перемир’я.

З хвилину ми мовчали. Лише простий годинник гучно цокав на стіні, відміряючи секунди і заповнюючи важку тишу між нами.

Денис роздивлявся мене так, ніби бачив уперше. Я – немов востаннє.

Зрештою, він залпом допив чай і підвівся.

– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

На мить здалося, що він знову назве мене дикункою. Можливо, пожартує, як завжди. Але ні.

Більше нічого не додавши, Денис мовчки вдягнувся і пішов. Коли за ним зачинилися вхідні двері, я підійшла до вікна, проводжаючи його поглядом до машини.

– Я теж.