Розділ 99

Даша

Вовчик досі не повернувся.

Роботи останнім часом поменшало, тож ми часто збиралися просто щоб бути в курсі подій. Зайнявши вільний стілець поруч із неговірким Андрієм, який саме роздавав карти для нової партії в покер, я втомлено потерла лоб і зітхнула.

– Будеш грати? – спитав він, простягнувши мені карту.

Я похитала головою, і він спитав те саме у Анжели. Вона сиділа навпроти, виблискуючи очима, і кивнула у відповідь.

Поки четвірка дівчат і хлопців зосередились на грі, час від часу відпускаючи жарти і намагаючись підгледіти карти одне в одного, я відкинулась на спинку стільця і задумалась.

Що було б, якби Денис поїхав зі мною або Славі не вдалось відірватися? Особливо, коли тут Кирило. Я бачила його вдруге в житті, але вже розуміла, що він би не відпустив Дениса так просто.

Це була б катастрофа.

Я не могла дозволити йому вплутатися разом зі мною. Навіть маючи явну прихильність Арсена, я не знала, що чекало мене в майбутньому.

Чи знайду я тата? А може, Арсен навмисне підкидає сумнівні фрази, щоб я продовжувала працювати на нього? Як довго я ще буду передавати інформацію від одних бандитів іншим і виконувати інші доручення?

Мало-помалу мені починало здаватись, що я застрягла тут назавжди.

Я не хотіла тут бути.

Мене нудило на кожному завданні. Останній раз, помітивши мій стан, Вовчик залишив мене в барі пити воду з льодом. Це я мала йти нагору до віп-кімнати, щоб забрати флешку в посильного «силовиків».

Проте я залишалася тут.

Доля не була доброю ні до кого з тих, хто сидів поруч зі мною.

Слава намагався прогодувати онкохвору матір.

Андрія – мовчазного хлопця поруч зі мною – постійно били в школі, бо він був слабший за інших. Арсен розгледів у ньому круті навички хакера.

Навіть Анжела, що продовжувала вдавати з себе принцесу мафії, насправді втекла з дому в шістнадцять років. Подробиці вона нікому не розповідала. Мабуть, їх знав лише Арсен.

Приблизно за годину, коли Андрій двічі обіграв усіх і саме збирав виграш у велику купу, з коридору знову долинули голоси. Ми притихли, потайки слідкуючи за Старшими, мов зграя цуценят.

Провівши Кирила в супроводі охоронця, Арсен неквапливо підійшов до нас. Оглянувши карти, хмикнув і зупинив погляд на мені.

– Зайди до мене.

Кивнувши, я одразу встала. Відчуваючи на спині погляди, рушила до нового кабінету Старшого.

Спочатку дехто пліткував, що Арсен ставиться до мене по-особливому, бо я з ним сплю, але я швидко зупинила ці чутки. Допомогло і те, що Вовчик проговорився, хто був моїм батьком.

Сама я теж іноді задумувалася про особливе ставлення Арсена. Він прощав мені маленькі погрішності на завданнях, які не спускав іншим. Ми усі по-своєму любили і поважали його – він був суворим, але піклувався про кожного з нас.

Проте що, як в чутках була доля правди? Може, він чогось від мене хоче?..

В новому кабінеті все було майже так само, як і в попередньому. Лише стіни були пофарбовані в темно-зелений колір, а не оббиті деревом. Навіть картина Аїда і Персефони знову висіла на тому ж самому місці.

Схоже, Арсен не був фанатом змін.

– Чому Кирило звернув на тебе увагу? – спитав він, щойно за мною зачинилися двері.

– Не знаю, – відповіла я, всівшись у крісло навпроти нього.

– Дашо! – з докором попередив Арсен, спіймавши мій погляд.

– Чесно, я не знаю, чого він до мене причепився! – нахмурилась я. – Минулого разу ми бачились місяць тому, коли я передавала йому документи в казино.

Занервувавши, я машинально обхопила ліву руку і раптом похолола. Опустила погляд вниз – на порожнє зап’ястя.

Туди, де ще вдень був тонкий браслет зі знаком безкінечності.

Ні, ні, ні...

– Що сталось під час минулої зустрічі? – посуворішав Арсен, неправильно зрозумівши нажаханий вираз на моєму обличчі.

– Нічого, – видавила я, піднявши голову, але продовжуючи стискати голе зап’ястя. – Він був з двома дівчатами і запросив мене приєднатись. Я відмовилась. Кінець історії.

Куди подівся браслет? Що, як він порвався, коли я застрибнула в машину до Слави? Тоді я його вже ніколи не знайду...

– Точно?

– Точно.

Кілька секунд Арсен мовчав, оцінюючи вираз мого обличчя.

– Наступного разу, коли побачиш Кирила, не розмовляй з ним. Я знаю його вже десять років. Якщо він зацікавиться кимось, то не заспокоїться, поки не отримає те, що хоче.

Я здригнулася від підтексту і кивнула.

– Буду триматися подалі, зрозуміла.

Задоволено кивнувши у відповідь, Арсен відкинувся на спинку крісла і розстебнув ґудзики на піджаку. Зрозумівши, що допит закінчено, я й собі розслабилася.

– Як мама? Сестра? – стиха спитав Старший.

– Не дуже, – зітхнула я.