Розділ 97

Даша

Він зібрався мене витягати? От зараза!

– Ні, не поговориш! – відпустивши ручку, я розвернулась і впилася в нього сердитим поглядом. – Ти ще не зрозумів, Денисе? Мені не потрібен Супермен. Не треба мене рятувати.

– Треба! – не здавався він. Підступивши ближче, додав уже тихіше, але вкладаючи почуття у кожне слово: – Невже тобі все одно, якщо з тобою щось станеться? Невже тебе влаштовує робити іншим зло? Добре тобі після цього спиться по ночах?

Ні, ні і ні.

– Я не роблю нікому зла, – це було єдине що я могла йому відповісти.

– Та ну? – хмикнув він. Його пальці ледь відчутно пройшлися по запаленій шкірі під моїми очима, погладжуючи. – Тоді чим ти там займаєшся? Катаєшся на єдинорогах по веселці?

Не втримавшись, я пирхнула. Денис теж злегка всміхнувся, вперше за весь час, але ледь помітна посмішка одразу зникла.

– Дозволь мені допомогти, – тихо, але наполегливо промовив він. – Я не вірю, що ти така ж, як колишній Лери.

Пригадавши покидька, що напав на Леру і Лізу, я відвела погляд і мовчки відчинила двері. Перебігши до ванної кімнати, зачинилась всередині й швидко надрукувала повідомлення.

Даша: «Вовчику, ти можеш за мною заїхати? Я вдома. Це терміново!»

Напарник відповів майже одразу.

Вовчик: «Що у тебе вже сталося? Я зайнятий».

– Доню, у тебе все гаразд? – покликала мама з-за дверей.

– Так! – гукнула я. – Зараз вийду.

Тихо вилаявшись, я спробувала знову.

Даша: «А Слава? Він може приїхати?»

Цього разу відповідь довелося почекати.

Вовчик: «Зможе, він якраз недалеко від тебе. Але він не в захваті, просто щоб ти знала».

Даша: «Я з ним розберуся».

Вовчик: «І коли ти встигла стати такою крутою? (смайлик з посмішкою)»

Хмикнувши, я всміхнулась.

Даша: «Я завжди такою була».

Вийшовши в коридор, я швидко натягнула чоботи. Денис теж не відставав. Мама здивовано спостерігала за нами, поки Малефісента, потершись об її ноги і блиснувши на нас жовтими очима, діловито пройшла на кухню.

– Дашо, а ти куди? – спитала мама, коли я застебнула куртку.

– Я... – я зиркнула на Гордієнка, що не зводив з мене напруженого погляду. – Пройдуся з Денисом.

Пройдусь, але недалеко.

– Тоді добре, – посміхнулась вона. – Повертайся не пізно, гаразд? Я скоро поїду на роботу.

– Постараюсь, – пробурмотіла я.

Коротко поцілувавши її в щоку, я вискочила за двері.

Поки ми чаювали, сутінки перейшли у суцільну темряву. Дрібний сніг, підхоплений вітром, різав щоки. Денис наздогнав мене вже у дворі і схопив за лікоть, зупиняючи.

– Ти тепер і матері брешеш?

– Відчепись від мене! – з силою вирвала руку я, розвертаючись до нього. – Просто залиш мене в спокої!

Денис хотів було щось сказати, коли, завищавши на повороті, у двір заїхала знайома машина. Не гаючи часу, я прожогом кинулась до неї і застрибнула на переднє сидіння.

– Жени!

Очманіло глянувши на мене, Слава слухняно натиснув на газ. Я тим часом озирнулася – Денис уже сідав у власну машину.

– От зараза! – скрикнула я, пристібаючись на ходу. –  Швидше, Славо!

– Ми що, у «Форсажі»? – всміхнувся хлопець, перемикаючи передачу. – Якщо так, то я...

– Та хоч Домінік Торетто! – перебила я його, не відриваючи погляд від Дениса, що влився у вечірній потік машин позаду нас. – Нам треба відірватись від того чорного Хюндаю!

– Без проблем! – азартно озвався хлопець, лавіруючи між автомобілями. – Хто це?

– Просто один хлопець з мого універу, – якомога безтурботніше відмахнулась я. – Нічого важливого.

– Якщо так, то чому він нас переслідує?

Влучне питання.

Проскочивши на останніх секундах світлофора, що вже світився жовтим оком, ми поїхали далі. Денисові не пощастило – затиснутий машинами з усіх боків, він залишився позаду. Я не бачила, але легко могла уявити його сердите обличчя.

– Уже не переслідує, – полегшено видихнувши, я відкинулась на сидінні і втомлено прикрила очі. З губ злетів непроханий смішок.

– Може, нам з ним розібратися? – не вгамовувався Слава, знижуючи швидкість до допустимої.

– Я сама, – категорично відповіла я, навіть не розплющуючи очей. Знала, що він послухається і так.

Діставшись до нового бійцівського клубу, розташованого на краю міста, ми вже сміялися, пригадуючи маленьку пригоду. Проте сміх швидко вщух, коли на порозі нас зустріла Анжела – зла і обурена.

За останній місяць Слава так і не припинив залицятися до неї, а вона все так само йому відмовляла. Проте зараз, поки ми виходили з машини, дівчина готова була задушити нас обох.