Розділ 96

Даша

Приїхавши додому і почувши знайомі голоси, мені на мить здалося, що я потрапила в минуле. На кухні, заповненій ароматом чаю і свіжоспеченого яблучного пирога, сиділи мама і... Денис.

– Що... – хрипло почала я. Прокашлявшись, продовжила: – Що тут відбувається?

Повернувшись на стільці, Денис просканував моє обличчя, і його посмішка згасла. За останній місяць це відбувалося так часто, що вже навіть не дивувало. Його волосся знову виглядало, мов з реклами шампуню, а з-під розстебнутої кофти в стилі американських студентів виглядала біла футболка, натягнута на грудях.

Пригадавши, як ще годину тому я сама притискалася до цих грудей, я різко відвела погляд на наш невеликий стіл, заставлений чашками і тарілками. Посередині стояв, розповсюджуючи спокусливий аромат, пишний пиріг.

– Доню, дивись, хто прийшов у гості! – радісно озвалась мама, розрізаючи пиріг на шматки.

– Бачу, – буркнула я.

Денис досі не відривав погляд від мого обличчя, і тут до мене дійшло. Мабуть, він помітив, що шкіра навколо очей почервоніла. Довелось відвернутися, нібито щоб зняти верхній одяг і взуття.

– Сідай з нами, – покликала мама. – Я зараз принесу ще один стілець з вітальні...

– Я сам, – поспішно заявив Денис і вискочив в коридор, поки мама не встигла запротестувати.

Уникаючи його питань, я зачинилась у ванній кімнаті і вимила руки. Поглянувши на себе в дзеркало над умивальником, зітхнула.

Я дійсно стала схожою на панду, лише кола були червоними. Вмившись крижаною водою, зібралася з духом і повернулась на кухню.

Тут панувала ідилія. Мама розливала чай, а Денис розважав її розповідями про останню подорож.

– Денисові вже пора.

Мама завмерла з ножем у руці, дивлячись на мене, а от він розтягнув губи в посмішці.

– Насправді ні. У мене весь вечір вільний.

От же нахаба!

– Так, Дашо, – докорила мама, відкладаючи ніж на стільницю. – Це неввічливо. Проходь і сідай з нами.

У мене точно дежа вю.

Невдоволено зиркнувши на Гордієнка, що явно насолоджувався сердитим виразом мого обличчя, я практично впала на стілець. Нас розділяв лише кут стола, тому я схилилася ближче, щоб прошепотіти:

– Іди пий чай до себе додому!

– Але мені нудно самому, – лукаво всміхнувся він.

– А Макс? Він же наче переїхав до тебе.

– Він постійно з твоєю сестрою! – поскаржився Денис і тут же всміхнувся, коли мама поклала на тарілку перед ним шматок пирога. Потім і собі схилився ближче, продовжуючи: – Якщо чесно, мені здається, що Ксюша забирає у мене друга.

При згадці про Ксюшу і Макса я підібгала губи і опустила погляд на власний шматок пирога. Денис уважно глянув на мене, але не встиг нічого спитати, тому що мама сіла на стілець навпроти нього.

– То як твої справи, Денисе? Скоро у вас починаються канікули?

– Через два тижні, якраз перед Новим роком, – відповів він, куштуючи випічку. – Це дуже смачно, Анно Валеріївно.

Я хмикнула, але промовчала. Хоча мама готувала так, що пальчики оближеш, я могла закластися, що він їв і куди вишуканіші страви.

– Дякую, любий, – втомлено всміхнулась вона. Тьмяне світло від кухонної люстри поглибило темні кола під її очима. – Останнім часом я рідко готую – Даша не підпускає мене до плити.

Денис перевів на мене зацікавлений погляд.

– Не знав, що ти вмієш готувати. Сподіваюсь, колись спробую щось, приготоване тобою.

Вдихнувши кришки від пирога, я гучно закашлялась. Губи Дениса затремтіли від того, як сильно від намагався стримати сміх, поки обережно постукував мене по спині. Схопивши чашку, я залпом випила половину чаю, перш ніж змогла нормально дихати знову.

– Обійдешся! – врешті видавила я, витираючи рефлекторні сльози.

Перевівши розмову на навчання, ми просиділи з мамою ще кілька хвилин. Щойно Денис доїв пиріг, я схопила його за рукав і потягнула в свою кімнату. Зачинивши двері, відійшла до вікна і схрестила руки перед собою.

– Наївся? – прошипіла я так, щоб мама не почула. – А тепер забирайся геть!

Денис і собі склав руки, спершись спиною на зачинені двері.

– Чому ти плакала?

– Що? – розгубилась я.

Відштовхнувшись від дверей, Денис повільно підійшов, пильно вдивляючись у моє обличчя. Я ледве змушувала себе стояти на місці, розриваючись між бажанням накинутися на нього або втекти світ за очі.

– Ти плакала, коли я виконав твоє бажання, – пробурмотів Денис, зупинившись за крок до мене.

– Яке тобі діло? – відрізала я, відвернувшись до стіни над ліжком. – Хіба ти не радий? Ти ж мене тепер ненавидиш!

Глянувши на голу стіну, на якій більше не висів плакат футбольної команди, Денис нахмурився.

– Як і ти – мене.

– От і чудово! – озвалась я, пробираючись до дверей. – Рада, що наші почуття взаємні. А тепер мені пора їхати, та й тобі теж.