Розділ 95

Даша

Відчувши його губи, я втратила розум. Схопивши за спітнілу шию, я притягнула його ще ближче, зливаючись вигинами. Мені було мало одного дотику. Після місяця розлуки я хотіла відчувати все.

Тихо застогнавши, другою рукою Денис обхопив мою талію, не даючи вирватися – не те щоб я збиралася. Перехопивши контроль, він впився в мій рот так, ніби це було востаннє.

Можливо, так і було. Можливо, у нас більше ніколи не буде такого шансу.

Я не хотіла думати про це. Не хотіла думати про його ненависть і своє кохання. Не хотіла відчувати провину за те, що змусила його поцілувати мене. Я хотіла хоч на хвилину повернутися в минуле, де ми були наївними і вірили, що у нас є майбутнє.

Денис тим часом без слів передавав мені все, що відчував.

Він карав мене поцілунком, який я зажадала. Його губи не дозволяли відірватися, змушуючи вдихати повітря через ніс. Зуби кусали, загрожуючи пролити кров, але не проливали. Язик боровся з моїм так, що в голові запаморочилося.

Лише відчувши вологу, що скотилися по скронях і торкнулася його пальців, Денис різко відірвався від моїх губ. Я задихалася, практично повиснувши на його шиї, поки він вражено розглядав мої гарячі сльози. Не могла згадати, чи плакала колись при ньому, а він уже повернув мене у вертикальне положення і відійшов.

– Більше не приходь сюди одна.

Чому це пролунало, як попередження?

Не чекаючи відповіді, Денис розвернувся і пішов до роздягальні. Витерши сльози, я востаннє шмигнула носом і теж рушила на вихід.

Футболісти ще не закінчили переодягатися, тож я без проблем вислизнула в коридор. Вдягнувши куртку, вийшла надвір. 

Вчорашній сніг тонким шаром вкривав землю, голі віти кущів і темні від вологи лави. Глибоко вдихнувши морозне повітря, я спустилася сходами, посипаними сіллю з піском, і попрямувала до художньої студії.

Мені набридло боятися зачепити чиїсь почуття. Ніхто, в тому числі й Денис, не шкодував мої. Тоді чому я мала ходити навшпиньки довкола інших? 

Якщо Ксюша вважає мене ходячою проблемою, то хай хоча б дізнається про причину цих проблем.

Щойно я просунула голову в двері студії – одноповерхової будівлі, що нагадувала колишній окремо збудований спортзал, в ніс одразу вдарив запах фарби. Здавалося, що ним просочилися всі речі, що знаходилися всередині. Навіть від самої сестри часто відчувався цей аромат.

В просторому приміщенні, щедро залитому світлом, саме займалися кілька студентів. Ксюша сиділа за мольбертом біля протилежної стіни, спиною до вікна, і старанно щось виводила на папері червоним олівцем. Ще один, помаранчевий, вона заклала за вухо. Від телефону в задній кишені джинсів до вух тягнулися проводи навушників.

Довелося махнути рукою, привертаючи увагу не лише сестри, а й усіх художників. 

Помітивши мене, Ксюша здивовано підняла брови, але швидко стягнула навушники і поспішила до дверей. Накинувши куртку, що висіла на гачку біля входу, вона вислизнула до мене на вулицю.

– Привіт. Що ти тут робиш?

Нервово запхнувши руки в кишені, я втягнула голову в плечі. Темно-зелені очі сестри звузилися.

– Що ти вже накоїла?

– Нічого! – випалила я, відчуваючи себе маленькою дівчинкою, яку вічно сварять. – Просто хотіла про дещо спитати.

– А, добре, – з явним полегшенням озвалась Ксюша. – Про що?

– Про тата.

Чи то від холоду, чи то від хвилювання її обличчя зблідло. Відвівши погляд, вона й собі занервувала і озирнулася, перевіряючи, чи нас ніхто не чує.

– Просто зараз? Ми могли б поговорити про це потім...

– Ти чудово знаєш, що це «потім» не настане ніколи, – урвала її я, нахмурившись.

Коли Ксюша знову повернулася до мене, здивована напором, я зважилася на розмову, якої уникала останні кілька місяців.

– Ти знаєш, що з ним сталося чотирнадцять років тому?

– Не знаю, – швидко відказала вона, нервово смикаючи бігунок куртки вгору-вниз. – Чому ти зненацька вирішила про це спитати?

– Тому що він може бути живий, – тихо сказала я.

– Що? – рука Ксюші завмерла на півдорозі.

– Я шукаю його, – пояснила я. – Я познайомилася з його давнім другом, він з мафії...

– Хто тобі сказав, що він живий? – різко перебила вона мене. Погляд сестри загострився так, що ним можна було різати лід, але руки дрібно затремтіли, стискаючи бігунок куртки. – Твої друзі в банді? З чого ти взагалі взяла, що можеш довіряти словам якогось мафіозі?

Вона явно щось знала.

– А чиїм словам мені вірити? – спалахнула я. – Ви з мамою не розказуєте нічого! А там я можу докопатися до правди!

– Якої правди? – скрикнула Ксюша, втрачаючи контроль. – Ти не знайдеш його, зрозуміло? Ніхто його не знайде!

– Скажи мені, де він! – не здавалась я. – Я маю право знати, він і мій тато теж!

– Досить.

Ми обидві підскочили. Макс вийшов з-за моєї спини і, обійшовши, відсунув Ксюшу собі за спину. Сестра вже була на межі істерики, як і, можливо, я.