Розділ 94

Даша

Як багато може витримати людина, перш ніж зламається? Я відчувала, що вже на межі.

Користуючись тим, що усі, навіть суворий Георгій Юрійович, пішли в роздягальні, я прослизнула до спорожнілого спортзалу, переодягнувшись в кросівки. Мені потрібно було випустити почуття на волю, щоб вони не розривали мене зсередини, як маму.

Схопивши перший-ліпший м’яч з ідеального ряду попід стіною, я рушила до дальніх воріт. В запасі було максимум півгодини, перш ніж мене помітить тренер або прибиральниця.

Не гаючи часу, я поставила м’яч на підлогу і вгатила по ньому, що було сил. Відбившись від рами, він на страшній швидкості полетів назад, мов бумеранг. Я ледве встигла ухилитися, щоб не отримати удар по обличчю.

Гірко розсміявшись, я опустила голову, аж тут хтось схопився за каптур мого худі й стягнув його з голови. Різко піднявши погляд, я перестала дихати.

– Хороша реакція.

Денис стояв за моєю спиною, твердий, мов скеля. На ньому досі була футбольна форма, а золотисті пасма потемнішали від поту. Коли він схрестив руки, на передпліччях виступили вражаючі м’язи.

– Хочеш пограти? – кивнув він на ворота, коли я нічого не відповіла.

На його обличчі не було ні натяку на посмішку, але я все одно спитала:

– Ти жартуєш?

– Ні, – хмикнув він і відвернувся, щоб забрати м’яч, що відкотився до дальньої стіни.

Я недовірливо спостерігала, як Гордієнко неквапливо йшов до мене, затиснувши його під боком. Він не виглядав ні веселим, ні навіть зацікавленим. Скоріше, він сам не розумів, навіщо у все це втягується.

Якщо так, то я дам йому мотивацію.

– За однієї умови, – сказала я, щойно він повернувся.

– Ти не можеш ставити мені... – почав було він, але я вже випалила:

– Хто перший заб’є п’ять голів, виграє одне бажання.

Блакитні очі блиснули. Кілька секунд Денис мовчав, зважуючи мою пропозицію, але все-таки кивнув. Ледь всміхнувшись, я стягнула з себе худі, залишившись в одній футболці, і поклала його на лаву.

Обличчя хлопця посуворішало. Перш ніж я встигла подумати, що він передумав, Денис простягнув мені м’яч.

– Ти перша.

Я взяла м’яч, і він мовчки рушив до воріт. Зупинившись посередині і повернувшись до мене, став у стійку і кивнув мені:

– Починай.

Він говорив коротко, ніби кожне слово давалося йому з боєм. Оцінивши його напружену позу – ноги розставлені, корпус нахилений, руки злегка підняті – я поставила м’яч на лінію розмітки і відступила. Удар вийшов слабким, і Денис без проблем його спіймав.

Сердячись сама на себе, я рикнула.

– Так не цікаво! Борися зі мною!

Лише коли слова вилетіли з вуст, я зрозуміла, як двозначно це прозвучало. Денис, схоже, подумав про те саме, бо холодно всміхнувся і випростався.

– Як хочеш.

Без попередження він опустив м’яч на підлогу і кинувся до воріт на протилежному боці спортзалу. Скрикнувши, я побігла йому напереріз. Вправно обминувши мене, він продовжив бігти, поки не забив перший гол.

– Один – нуль, дикунко, – самовдоволено промовив він, коли я рушила за м’ячем, що лежав під сіткою.

– Це лише початок, Гордієнку, – відповіла я.

Щоб було чесно, ми повернулися до середини поля. Перш ніж хтось із нас встиг вдарити, я коротко зойкнула. Денис миттю нахмурився, оглядаючи мене з голови до ніг, а я тим часом уже обійшла його і відправила м’яч у політ через пів спортзалу.

Денис озирнувся, та було вже пізно. З тихим шурхотом м’яч впав просто в обійми сітки, а я переможно всміхнулась.

– Один – один.

– Ти мене обдурила, – насупився він, розвернувшись.

– Я не порушила жодного правила, – відказала я, схрестивши руки.

Пирхнувши, він пішов за м’ячем.

Чи то Денис втомився після тренування, чи то я дуже хотіла виграти, але за десять хвилин я переможно скрикнула.

– П’ять – чотири! Я виграла!

– Ти б не забила, якби не підставила мені підніжку! – розсердився Денис, помітивши мою широку посмішку.

– Я не ставила тобі підніжку, – обурено вигукнула я. – Я просто забирала м’яч. А ти маєш навчитися визнавати програш.

– Ну гаразд, – скинув руки він. – Чого ти хочеш?

Я ковтнула, почувши, як змінився його голос. Ми стояли навпроти одне одного, задихаючись від гри, а в усьому спортзалі не було ні душі. Крапля поту повільно стікала по моїй спині під футболкою, і я раділа, що Денис цього не бачив.

Мабуть, моє обличчя таки видало мене, бо він підступив ще ближче – так, щоб нас розділяли лічені сантиметри – і схилив голову нижче.

– Чого ти хочеш? – повторив він, утримуючи мій погляд.

Губи обдало гарячим диханням. Всередині розгорілася пожежа. Заправивши пасмо, що вибилося з хвоста, мені за вухо, Денис повів пальці вздовж оголеної шиї до плеча, змушуючи мене задихатися.