Розділ 93

Даша

Він не сказав ні слова і не торкався мене. Просто стояв і дивився своїми блакитними очима, поки я роздумувала, що робити.

Згадавши слова Міри, я підняла підборіддя вище і зробила крок вправо, не збираючись із ним розмовляти.

Денис віддзеркалив мій крок.

Я ступила вліво.

Він теж.

– Відійди, – процідила я, уже закипаючи.

– Чому ти не розказала про мене Вовчику? – раптом спитав він, насмішливо виділивши ім’я мого напарника.

От зараза! Я сподівалась, що він не буде в цьому розбиратися.

– Тому що ненавиджу тебе! – випалила перше, що спало на думку.

– Ненавидиш? – хрипло перепитав Денис.

Змістившись, він посунув мене до стіни і поклав руки по боках від мене, як вчора. Не притискав, але явно показував, що не дасть мені уникнути розмови.

Лиш тепер я пригадала, що ми досі були в коридорі між двома корпусами. Напівтемному і порожньому.

– Так от, я ненавиджу тебе ще більше.

Я підняла голову, зустрічаючись із його палаючим поглядом. Раніше він ніколи так не казав. Завжди терпів мої вибрики і, здавалося, навіть насолоджувався ними.

Він тим часом продовжував:

– Я ненавиджу тебе. Хотів би я ніколи тебе не зустрічати і не знати. Хотів би й далі жити своїм веселим і легким життям – футбол, вечірки, друзі і дівчата.

Дівчата, значить? Отже, він приїхав вчора до клубу заради дівчат...

– Он як? – спалахнула я, штовхнувши його в груди. – Тоді що ти робиш тут, зі мною? Йди до своїх дівчат! Облиш мене!

Я вже збиралась вислизнути, щоб піти геть, коли сильні руки розвернули мене назад і знову притисли до стіни.

Цього разу я відчувала Дениса всюди. Тепло його тіла проникало в моє, поки спину холодила бетонна стіна. Запах  цитрусового одеколону, від якого я вже відвикла, забивав ніс так, що підгиналися коліна.

Ще трохи, і я не витримаю...

– Відпусти!

Я запручалась ще дужче, але Денис швидко перехопив мої зап'ястя і стиснув у своїй руці між нами.

– Ніхто з них не дає мені й краплі того вогню, який даруєш ти, – прошепотіли його губи. 

Я ошелешено підняла очі й зустрілась із кришталевим поглядом. Шукала хоч натяк на обман, на те, що це просто красиві слова, і не знаходила. 

Це правда. Денис говорив щиро. І я здалась. Рвано видихнувши, потягнулась уперед.

Помітивши це, він різко відсахнувся. Його обличчя віддзеркалювало моє – недовіра, образа і бажання. Він не міг пробачити, незважаючи на шалене тяжіння між нами.

Похитавши головою, Денис мовчки відпустив мене й пішов. Коли кроки стихли, я притулилася чолом до стіни, намагаючись стримати пекучі сльози.

***

Пізніше ввечері, розтягнувшись на ліжку разом з Мірою і переглядаючи серіал, я раптом зітхнула.

Подруга здивовано глянула на мене. Однією рукою вона погладжувала голову Малефісенти, що вмостилася між нами.

– Можливо, мені теж краще ніколи не виходити заміж.

– Чому це? – розсміялась Міра.

– А що? – знизала плечима я. – Будемо подружками в старості. Ти теж заведеш собі кота чи кішку. Будемо гуляти під руку...

– Скоріше, триматися одна за одну, – пирхнула вона.

– Неважливо, – всміхнулась я. – Головне, що можна прекрасно прожити і без довбаного кохання.

Якийсь час ми мовчали. На екрані продовжувались пригоди дивакуватих друзів, а Маля так само спала, дозволяючи Мірі розсіяно погладжувати її між вухами. За кілька хвилин подруга все ж озвалася знову:

– Лише тому, що  не збираюсь заміж, ти не повинна хотіти того самого.

– Чому?

Я повернулася, якраз коли й вона глянула на мене. В очах, що завжди лишалися насмішливими і живими, промайнуло співчуття.

– Тому що ти вже закохана.

Я відвернулась до темного вікна, за яким тихо падав лапатий сніг, і промовчала. Та й що казати? Хотіла б я заперечити, але це була б брехня.

– А як щодо тебе?

– Ти про що? – насторожено спитала вона. Рука над головою Малі завмерла.

– Ти і Ярослав, – пояснила я. – Ти досі...

– Він таки самий, як усі! – різко урвала мене Міра, сідаючи вище. Нервовим рухом заправивши волосся за вухо, вона додала: – Цей футболіст пограється зі мною і кине.

– Він не здається мені таким, – нахмурилась я.

– Тобі й Денис здається класним! – відрубала вона і одразу винувато скривилась. Заплющивши очі, пробурмотіла: – Вибач.

Похитавши головою, я гірко всміхнулась і перемкнула наступну серію. До кінця вечора єдиними хлопцями, яких ми обговорювали, були Шелдон і Леонард*.

__________

*Головні герої серіалу «Теорія великого вибуху»