Розділ 92

Даша

Денис ревнував мене до Вовчика? Чи як розуміти його поведінку в клубі? Яке він мав на це право, якщо сам приїхав туди?

Зненацька на парті переді мною з’явився аркуш. Поки я знову загубилася в думках, викладачка вже передавала результати тесту, який ми писали в п’ятницю.

Я поглянула на свою оцінку і зітхнула. Не зовсім погано, але й не добре. Я могла написати його набагато краще, якби не відволіклась думками на Гордієнка.

Дарма я знову слухала те інтерв’ю...

– Баранович, якщо ти не заспокоїшся, я розсаджу вас із Гребенюк, як у першому класі!

Вся група озирнулась до задніх парт, де Ілля швидко прибрав руки від Альони. Сама вона хихикала, затискаючи долонею рота. Похитавши головою, я відвернулась.

Досі не вірилось, що ці двоє разом. Після нашої сварки вони стали нерозлучні, а мене тепер не зачіпали, зайняті одне одним.

– Просто Бівіс і Батхед, чесне слово, – пробурмотіла Міра собі під ніс, переглядаючи власну роботу.

Пирхнувши від сміху, я теж зосередилась на навчанні.

Проте надовго викинути Дениса з голови не вийшло. Уже в обід, увійшовши в кафе, я помітила його в черзі до каси. Перед ним стояли Лера з Лізою і Ксюша з Максом, а от позаду прилаштувалася Яна – та сама фанатка Вовків в цілому і Гордієнка особисто. Мене Денис не помічав, розслаблено розмовляючи з друзями.

Я змусила свої ноги рухатися, щоб стати за ними. Серце забилося так сильно, що на мить здалося, що я втрачу свідомість. Лише Міра, що трималася поруч, надавала мені сил вистояти. А ось Яна, озирнувшись, раптом підступила ближче до Дениса і схопила його під лікоть.

Час ішов, а Гордієнко не змінювався. Він посміхався усім, кого бачив, ніби сонце, що посилає кожному тепле проміння.

Усім, крім мене.

Відчувши дотик Яни, він повернувся і помітив мене. Я стояла за ними, поки в голові билась одна думка.

Посміхнись мені. Посміхнись саме мені. Я так сумую за твоєю щирою посмішкою.

На мить застигнувши, посмішка Дениса згасла. Він відвернувся, прибравши руку Яни зі своєї.

Першим поривом було бігти світ за очі. Другим – розплакатись. Але я продовжила стояти за ними, відмовляючись показувати слабкість.

Зрештою, Денис теж заслуговував на мою ненависть. Він не вислухав мене ні разу, ніби тільки й чекав причини, щоб зненавидіти. Якщо так, що заважає мені вчинити так само з ним?

Черга просунулась уперед, і компанія сестри нарешті відійшла. Помітивши вираз мого обличчя, Міра одразу все зрозуміла.

– Ну його! – вмовляла вона, кидаючи в Гордієнка уявні кинджали. – Він не вартий твоїх сліз.

– Не вартий, – стиснувши кулаки, повторила  я.

Проте як би я не намагалась викинути його з голови, нічого не виходило.

Після пар, крокуючи безлюдним переходом між корпусами, щоб не йти по холоду, я продовжувала згадувати вчорашній вечір.

У клубі, куди я приїхала з Вовчиком, щоб передати послання, я ніяк не очікувала зустріти Дениса. І коли він захопив мене в пастку, огортаючи собою з усіх боків, я мало не здалась. Тиждень, який я не бачила його обличчя, не чула голос, довів мою тугу до божевілля.

Ще мить, і я б його поцілувала.

Добре, що Вовчик з’явився якраз вчасно, хоча я б воліла, щоб він не бачив Дениса взагалі. Не треба йому потрапляти на радар мафії. Хоч як би Арсен виділяв мене серед інших, але я знала, що не мала б права голосу, якби він дізнався про Гордієнка.

А це означало б повний провал всіх моїх старань. Я пішла б  із мафії, щоб вберегти Дениса від їхньої уваги. Та чи змогла б я спокійно жити з думкою, що так і не докопалась до правди про тата?..

Задумавшись, я й не помітила, як врізалась у щось тверде. Зойкнувши, схопилася за лоба і, піднявши голову, різко відступила на крок назад.

Ніби матеріалізувавшись із думок, наді мною височів сам Гордієнко.