Розділ 90

Денис

Три дні потому

Настирливий звук вхідного дзвінка розривав голову. Навпомацки відшукавши телефон на підлозі біля ліжка, я розліпив одне око і простогнав:

– Алло...

– Де ти? – роздався у вусі голос Макса. – Ти ж казав, що ми поїдемо на пари разом, але вдома тебе немає.

Збентежено відвівши телефон від вуха, я поглянув на дату.

От чорт, уже понеділок?

– Ти не повіриш, – прохрипів я, – я й сам не знаю, де я.

Макс хмикнув, не здивований.

– Ну, як дізнаєшся, напиши. А я – на пари.

– Прикриєш мене, якщо вийде?

– Звісно. Але краще б тобі опанувати себе.

– Обожнюю тебе! – всміхнувся я, відмахуючись від його натяку.

– Не треба, дякую.

На всяк випадок роззирнувшись по кімнаті, яка виявилася готельним номером, я не помітив жодної жіночої речі. І лише тоді, відкинувшись на спину, прикрив ліктем очі і зітхнув.

Макс думав, що я розважаюся з дівчатами, як раніше. Насправді ж я більше не хотів бачити нікого. Дівчата тепер викликали лише роздратування.

Побачивши Дашу в п’ятницю, я знову відчув весь спектр почуттів, яких намагався позбутися за тиждень вдалині від неї. Це було щось темне, болюче і зовсім не те, що я хотів би відчувати.

До пізнього вечора я стримувався, щоб не поїхати до неї. Працював – на радість батькові. Подзвонив мамі – вона помітила зміни і хвилювалася за мене.

Однак це не допомогло.

Я приїхав, використавши дурнуватий привід – світшот, в який я сам її вдягнув на Хелловін. Було б краще придумати щось інше, але Даша захопила мене зненацька, коли раптом, крадучись, вилізла з вікна. Та коли вона, розізлившись, жбурнула світшот мені, я не став віддавати його назад. Від тканини пахло нею – солодким ароматом, ніби какао взимку.

Вона носила його вдома. І я хотів, щоб вона продовжувала це робити, та було вже пізно. Все завжди було проти нас.

Ось чому, коли Даша назвала мене «ніким», я поїхав світ за очі. Все, що мені могло знадобитися – гроші, документи – я мав у телефоні, тому навіть додому не став заїжджати. Просто сів на перший же поїзд, купивши квиток, і замовив найдорожчий напій, який у них був.

Наступні два дні пройшли, як в тумані.

Відчинивши вікно, я вдихнув солоний запах моря. Майже чорна зимова вода тихо накочувалась на піщаний пляж і одразу відступала, а над поверхнею пронизливо кричали чайки. Тут, на півдні країни, снігу ще не було, і місцеві жителі неспішно прогулювалися берегом.

За кілька годин я вже заходив в університет, однак на вході зіштовхнувся з дівчиною в шапці з помпоном поверх чорно-фіолетового волосся.

Придивившись, я відступив на крок.

Міра, подруга Даші, впізнавши мене, теж зробила крок назад. Так ми й застигли посеред коридору, витріщившись одне на одного, поки повз нас проходили студенти, кидаючи зацікавлені погляди.

Прочистивши горло, я глянув у натовп їй за спину, але Дашу не побачив.

– Привіт. Як справи?

Дівчина примружилась, і з її темних очей полилося презирство.

Вона й раніше не була моєю фанаткою, а тепер, схоже, могла заснувати анти-фанатський клуб і очолити його.

– Якщо ти хочеш спитати про Дашу, то у неї все чудово, – відрізала Міра.

Не встиг я щось відповісти, як почув:

– Дене! Ти повернувся!

Озирнувшись, я машинально всміхнувся. Це вже стало рефлексом. Ярослав тим часом обхопив мене за плечі і помітив Міру.

– Привіт, фіалко, – підморгнув він їй.

Фіалко?..

Щоки дівчини порожевіли чи то від холоду, чи то від збентеження, однак очі дивились гостро, мов бритва.

– Гордієнку, – холодно сказала вона, – передай вашому воротарю, щоб сходив до невролога. Схоже, він страждає від судом.

Ярослав розсміявся, а вона вже розвернулась і вийшла надвір. Провівши її поглядом, я тихо спитав:

– Ти що, досі не здався?

– Колись давно я прочитав прислів’я: «Якщо любиш дім, полюбиш і ворону на нім», – всміхнувся Ярослав.

– По-моєму, тут лише ворона, а дому й на обрії не видно.

Ми рушили на тренування пліч-о-пліч, продовжуючи розмовляти.

– Я вчуся зазирати далі порогу, Дене, – не втрачаючи надії, відповів він.

Він натякав, що Міра насправді не така колюча, як здавалася?

Я мовчав, обдумуючи його слова, аж поки ми не дісталися роздягальні. Там уже чекали на нас – на пари я не встиг, але тренування пропускати не хотів. Ліки впоралися з наслідками бурхливих вихідних, тому я почувався майже добре.

За тиждень, який я пропустив, Сашко знову розслабився. Він і раніше погано справлявся з роллю капітана команди – навіть Даша в статті ні слова не написала про його лідерські якості. Зараз же він бігав залом, мов просто один з гравців.