Розділ 89

Даша

Лежачи ввечері на колінах у мами, я мимоволі зітхнула. Вона гладила мене по голові, поки по телевізору закінчувався черговий фільм про кохання.

Мама продовжувала дивитись їх, навіть якщо вони ятрили її старі рани. А тепер і мої.

– Що таке, доню? – лагідно спитала вона, не припиняючи перебирати моє волосся.

– Нічого, – тихо відповіла я, вмощуючись на дивані зручніше.

– Це через Дениса? Чому він більше не приходить до нас?

Я підібгала губи, перш ніж сказати:

– У нього багато справ. Останній тиждень його навіть в універі не було.

Я боялась, що мама почне нахвалювати Дениса, але цього не сталося. За хвилину вона лише спитала:

– Ви посварились?

– Ти ж знаєш мене, – хмикнула я, не звертаючи увагу на біль, що здавив грудну клітку. – Мене ніхто не може витерпіти довго.

– Це неправда, доню.

Перевернувшись на спину, я зустрілась із нею поглядом. Стан мами невпинно погіршувався. Я бачила, як іноді від виснаження вона хапалася за стіни, щоб встояти на ногах, але досі відмовлялась брати відпустку.

Однак зараз, дивлячись на її втомлене, але прекрасне обличчя, я бачила лише безмежну любов. Занадто багато любові до всіх, крім себе самої.

– Як може терпіти мене хлопець, що захищає, незважаючи на власний ризик? Той, хто без зайвих питань щоразу допомагає? Той, що так легко може розвеселити?

Зітхнувши знову, я похитала головою.

– Ні, мамо. Денис і я – несумісні. Він надто хороший для мене.

Зелені, такі самі, як і в нас із Ксюшею, очі мами здивовано розширились.

– Ти закохалась у нього?

Я кліпнула, шокована різким поворотом розмови.

– Що? Ні!

М’яка посмішка торкнулась маминих губ. Вона знову погладила мене по голові.

– Ти закохалась, доню. Тобі вирішувати, що з цим робити. Я просто рада, що твоє серце вибрало правильного хлопця.

– Правильний – синонім нудного, – пробурмотіла я собі під ніс.

– Помиляєшся, – тихо розсміялась вона, та вже за мить її обличчя накрила пелена смутку. – Колись я вибрала неправильно – і досі розплачуюсь за це.

Не в силах дивитись на її страждання, я змусила себе посміхнутися.

– Щось ми заговорились. Хочеш чаю? Я купила свіжі пряники по дорозі додому.

Коли вона кивнула, я встала і попрямувала на кухню. Мені й самій потрібна була перерва після слів мами.

Не бажаючи заглиблюватись у роздуми про те, що ніколи не здійсниться, я дістала телефон і перечитала переписку з Вовчиком. Він погодився приїхати по мене о десятій, коли мама засне.

За кілька годин я вже вилазила з вікна власної спальні, стараючись не шуміти. За цей час нападало небагато снігу. Весь він розтанув ще до темряви, а тепер замерз, перетворившись на слизький лід.

Щойно я перекинула одну ногу за вікно, як почула знайомий голос.

– І куди ти зібралася?

Повернувши голову, я вчепилась за раму вікна так, сильно, як тільки могла.

Повільно, без поспіху, до мене наближався Денис. Його очі знову перетворились на кригу – холодну і бездушну.

Оговтавшись, я прошепотіла:

– Що ти тут робиш?

– Я... – на мить запнувся він, – приїхав дещо забрати.

Що ще йому від мене треба? Хіба лишилось хоч щось, що він у мене не забрав?

У двір заїхала знайома машина і зупинилась неподалік, блимнувши фарами. Аби лише Вовчик не вирішив, що у мене проблеми...

– Кажи швидше, бо я поспішаю, – занервувала я.

– У тебе лишився мій світшот з Хелловіну. Ти так його й не повернула.

Він хоче забрати світшот, який я тепер носила вдома майже щодня? Відвернувшись, щоб приховати смуток, я залізла назад в кімнату. Схопила за стільця чорну одежину і жбурнула Денисові просто в обличчя.

– Забирай! Випереш сам, якщо тобі так терміново.

В голосі забриніла образа.

Поспішно зістрибнувши, я потягнула за тонку непомітну мотузку, щоб прикрити раму, і обійшла Гордієнка. Тепер, коли він забрав світшот, у мене не лишилося нічого, крім браслету. Що, як він захоче забрати і його?..

Помітивши Дениса, Вовчик все-таки вийшов із машини і рушив в наш бік. Я перехопила його напівдорозі, поки не стало пізно.

– Привіт, – обережно озвався він, зиркнувши на Дениса, що лишився позаду. – Все нормально?

– Звісно! – якомога безтурботніше відповіла я.

– Хто це? – не заспокоювався хлопець. Його очі примружились, ніби він намагався розгледіти обличчя Дениса.

Тривожно озирнувшись, я видихнула.

Гордієнко стояв на місці, де я його залишила і, схоже, не збирався сьогодні грати роль лицаря. Від світла ліхтарів його ховали тіні голих дерев.

– Ніхто. Поїхали.

Схопивши Вовчика за руку, я потягнула його до машини. Не озиралась ні поки йшла, ні коли сіла на переднє сидіння.

Лише коли ми виїхали з двору, я кинула останній погляд назад. Денис досі просто дивися нам услід. Полегшено видихнувши, відкинула голову на підголівник і знесилено заплющила очі.