Розділ 88

Денис

«Вовки – унікальне явище. Це більше, ніж команда. Це одинадцять окремих особистостей, що прийшли у світ футболу з різних причин, але усі з однією метою – перемагати.

Майже щодня хлопців можна побачити на полі у дії, але що ними рухає? Що визначає їх? Чому вони по праву займають своє місце в команді?

Про це я дізналась безпосередньо у гравців.

Олександр Швець (капітан команди і один з трьох нападників) поділився, що отримує величезне задоволення від гри. І додав, що підтримка наших вболівальників і вболівальниць додає йому сил.

Ярослав Морозюк (воротар і головний щит команди) присвячує всі перемоги матері, яка вболіває за нього на кожній грі...»

Пробігшись очима по решті гравців, я з нетерпінням шукав власне ім’я. І знайшов – у самому кінці статті.

«...Однак я впевнена, що найбільше ви чекали на відповідь зірки Вовків і центрального форварда команди – Дениса Гордієнка. В інтерв’ю він зізнався, що завжди знав, ким хоче бути. Футбол – це його покликання.

Думаю, вболівальники погодяться, що це дійсно так. Кожен, хто хоч раз бачив Дениса на тренуванні або на грі, підтвердить, що він створений для цього виду спорту. Відповідальність і величезна витримка, що дозволяє йому вчасно приймати вірні рішення, а також наполеглива невтомна праця роблять його унікальним членом команди...»

Відступивши на крок, я стиснув щелепи. Підпис однієї з трьох кращих робіт журфаку не давав помилитися – це написала Даша.

Повернувшись з ділової поїздки в Чернівці, де батько збирався відкривати черговий філіал юридичної фірми, я одразу заїхав в університет. Вікторія Аркадіївна – сувора жінка, заступник ректора і голова кафедри англійської мови, уже чекала на мене.

Озброївшись своєю найкращою посмішкою і цілою папкою виконаних завдань, я розніс їх їй та іншим викладачам. Ніхто не мав нічого проти моєї тижневої відсутності, поки я продовжував показувати відмінні результати.

Таким же має бути ідеальний Король університету, вірно? Цього від мене чекають усі, в тому числі й батьки?

Що ж, чому б і не підіграти. Останній місяць я робив це бездоганно.

Пробігшись очима по надрукованих рядках статті ще раз, я відвернувся за мить до того, щоб зірвати аркуш зі стенду. Пекельна ненависть, яку я, здавалося, зумів втихомирити, знову підняла голову. Вона нашіптувала, що Даша не мала права писати про мене так.

Як вона посміла – після всього, що накоїла?

З роздягальні поруч раптом вийшла незнайома дівчина. Швидко стерши з обличчя сліди справжніх почуттів, я рушив до аудиторії, де чекав Макс. Ми домовились, що зустрінемося після пар, і він чекав, поки я розберусь із пропущеними завданнями.

Однак я не врахував, що чекав він не один.

– Я мав здогадатись, що ти теж будеш тут.

Натягнувши посмішку, я пройшов всередину кабінету. Ксюша відірвалась від Макса, якого, судячи з побаченого, заціловувала до смерті, і щиро посміхнулась у відповідь.

– Дене! Ти повернувся!

– Бачу, в раю досі все гаразд, – озвався я, коротко обійнявши подругу і поплескавши друга по плечу. – Ви як два сіамських близнюка.

– Чому це? – здивувалась Ксюша, всівшись на парту поруч із Максом.

Я залишився стояти навпроти, хоча від їхньої ідилії мене вже починало нудити.

– Не відлипаєте одне від одного. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє проводив час із Максом наодинці.

– Гей, тебе взагалі не було в місті цілий тиждень! – обурилась Ксюша, а потім додала вже більш обережним голосом: – Це якось пов’язано з вашим розставанням із Дашею?

Макс майже непомітно смикнув її за светр на спині, але було пізно.

За останній місяць друзі більше не піднімали тему про мої стосунки з Дашею. Всі, крім Ксюші.

Вона хвилювалась про сестру, і я міг це зрозуміти. Проблема була в тому, що вона не розуміла, який секрет висів тягарем на моїй шиї весь цей час. І, судячи з її легковажного тону, Даша досі не зізналась у тому, що накоїла.

– Ми ніколи не були парою, щоб розставатись, – холодно сказав я.

Макс примружився, але промовчав. Він розумів, що між нами сталось щось серйозне, але з питаннями не ліз. Друг знав, що якби я міг, то давно б уже розповів про все сам.

– Тоді якого чорта ти до неї... – почала було обурена Ксюша, та цього разу Макс зупинив її наполегливіше.

Дякую, друже.

Коротко попрощавшись, я залишив закохану парочку наодинці й вийшов надвір. Крижане повітря прочищало голову і приємно освіжало після задухи університетських стін. Спорожнілий двір виглядав так само, як і тиждень тому, але мене не полишало відчуття, ніби щось змінилось.

Можливо, змінився я сам? Сподіваюсь.

Машина залишилась у Макса, тож я чекав на маршрутку, щоб поїхати додому. Аж тут у вікні навпроти побачив... її.

Схоже, доля вирішила наді мною посміятись.

Даша сиділа біля вікна – так близько, що якби я простягнув руку, то торкнувся б скла. Мене вона не помічала.

Не встиг я щось зробити, як Даша вже встала. На мить здалось, що вона помітила мене, але ні. Якийсь хлопець прожогом всівся на її місце.

Я й сам не помітив, як затамував подих. Обличчя Даші, яке раніше навіть у гніві лишалось м’яким завдяки круглим щічкам, зараз скам’яніло. Вона вигнала хлопця так, ніби взагалі не боялась.

Ніби тепер вона взагалі нічого не боялась.

Однак і це був не кінець. Замість того, щоб сісти знову, вона махнула комусь у салоні автобуса. Вже за кілька секунд, спираючись на палицю, на вільне місце сіла старенька бабуся. Даша ж залишилась стояти поруч і нарешті подивилась за вікно.

Її тепер суворі очі, що більше не посміхались, вмить розширились від здивування. Я й сам застиг, не в силах відвести погляд.

Тиждень, який пройшов без Даші, здавався пеклом. Пеклом, у яке я не мав стрибати, але стрибнув на початку цієї осені.

Чому з нею так складно? Як вона могла одночасно зраджувати дівчат, що ставились до неї, як до подруги, і допомагати стареньким бабусям?