Розділ 87

Даша

У мафії кілька тижнів було неспокійно.

Як виявилось, викрадення дівчат і поранення Влада після останнього бою було ініціативою Сірого і Єгора. Обидва мали свій зиск, тому й змовились організувати викрадення Лери з Лізою і напад на Влада в один і той самий час. Коли я дізналась подробиці, все вже закінчилось.

На щастя, Влад вижив, а дівчат врятували.

Після арешту Єгора і його спільників Арсенові довелося на якийсь час залягти на дно, але вже за два тижні ми переїхали до іншого приміщення, де продовжили займатися справами.

Самого Арсена Єгор не здав – побоявся. До того ж, у Старшого напевне були свої способи лишитися на волі, навіть якби Єгор про нього розповів.

Чужинців більше в групу не приймали, а після рейдів поліції Арсен з кожним з нас поговорив окремо, щоб впевнитися, що ми не зрадники. Перевірку не пройшов лише один з друзів Єгора, який переховувався після того, як його оголосили в розшук. Арсен, розгніваний зухвалістю підопічних, сам по своїм каналам привів поліцію до хлопця, щоб його теж заарештували.

Я трималася за своє місце в групі, як могла. Арсен став більш підозрілим, але я не здавалася і продовжувала завойовувати його довіру. Врешті-решт це мало принести довгоочікувані плоди. Я чекала.

Можливо, Арсен сам того не помічав, але його рідкісні згадки про мого батька були двозначними. Він казав про друга так, ніби він був досі живий, і це не давало надії згаснути. Можливо, тато просто ховається від ворогів чи поліції? Наприклад, за кордоном? Я не знала, як до нього ставитися після всього, що дізналася, але хотіла хоча б раз зустрітися.

Задумавшись, я мало не пропустила тест, який ми писали. Лише коли Міра штовхнула мене ліктем, я оговталась і поспішила відповісти на питання. Заледве, але встигла.

Добре, що ми з Мірою не гаяли часу дарма і вчилися, чого не скажеш про моїх колишніх друзів. Альона з дівчатами і Іллею часто отримували на горіхи від викладачів за майже повну відсутність знань і вічні балачки на заняттях.

Я не могла втратити стипендію, тому старанно вчилася. Арсен теж платив за кожне виконане завдання, але ці гроші я не витрачала – просто зберігала на картці про всяк випадок. Життя було надто непередбачуване, тим паче моє.

Після пар Міра одразу поїхала – вона забирала п’ятирічного брата з садочка і приводила додому в дні, коли її мама працювала над рекламними проектами. Я ж трохи затрималася, поки розмовляла з куратором про майбутні екзамени, і лише за півгодини вийшла надвір.

Похолоднішало. Вологий морозний вітер різав щоки, мов бритва, а вчорашній дощ замерз, перетворюючи сіру бруківку на ковзанку. Щільніше закутавшись у каптур теплої куртки, я поспішила до зупинки. Щойно приїхав мій автобус, зайшла в нагрітий салон і вже опустилась на вільне сидіння, як помітила стареньку бабусю.

Зігнувшись під тягарем прожитих років, вона спиралася на палицю і шукала вільне місце. Я одразу встала, і на моє місце прожогом всівся якийсь старшокласник в масивних навушниках.

Я що, йому місце звільняла?

Схопивши за комір куртки, я висмикнула хлопця з сидіння, мало не поваливши на брудну підлогу.

– Гей! – обурився він, стягуючи навушники на шию. – Тобі жити набридло?

– Ще слово, і жити набридне тобі, – тихо сказала я, подивившись так, що він одразу замовк.

На щастя, він виявився невисоким, як Вовчик, тож я без проблем відтіснила його подалі. Озирнувшись через плече на бабусю, що стояла посеред проходу і стежила за нами разом з іншими пасажирами, я кивнула:

– Сідайте, будь ласка.

Хлопець теж глянув на бабусю, на мене, вилаявся собі під ніс і пішов в інший кінець салону.

– Ой, онучко, дякую, – загомоніла старенька, поволі всівшись на вільне місце. – Ще не перевелися добрі люди серед молоді, дякую!

– Та ну, дрібниці, – відмахнулась я.

Схопившись за металевий поручень, я перевела погляд за брудне вікно і примерзла до підлоги.

На зупинці, просто навпроти мене, стояв Денис. Без шапки, у великій білій куртці і з уже червоним носом, він не зводив з мене пильних очей.

Це дійсно він? Його ж не було в місті! Як він тут опинився?..

В голові запаморочилось, коли наші погляди зіштовхнулись. Я боялась навіть вдихнути, аж поки, заскрипівши, не зачинились двері автобуса.

Щойно ми рушили, Гордієнко відвернувся так байдуже, ніби не дивився на мене зовсім.

Бабуся, якій я допомогла, виявилася говіркою. Всю дорогу я відбивалася від її запитань, починаючи від мого імені й віку і закінчуючи тим, де навчаюся і чи є в мене хлопець. Дізнавшись, що немає, вона зі знанням діла підморгнула:

– Нічого, ти ще молода. Ще відбою від женихів не буде!

Зійшовши з автобуса на своїй зупинці, я полегшено видихнула. Серце заходилося в грудях від того, яким поглядом дивився на мене Денис. Вперше за місяць це була не ненависть, а, радше, недовіра.

Раптом на ніс впало щось біле й холодне. Піднявши голову до сірого неба, я мимоволі всміхнулася.

Пішов перший сніг.