Частина ІІ. Розділ 86

Даша

Місяць потому

«Нічого зі мною не ставалося. У мене чудова сім’я, і батьки мене обожнюють. Вчитися мені подобається, і професія юриста – потрібна і важлива. Серце моє належить усім, а отже, ніколи не буде розбите».

Я здригнулася, мов від холоду. За вікном аудиторії досі панувала тужлива осінь, хоч на календарі вже був грудень. Дерева давно скинули жовто-червоні шати, а голе гілля ледь помітно гойдалося від вітру. Ніщо не натякало на зимову атмосферу, хоча до Нового року лишалося всього кілька тижнів.

Чи могла я знати три місяці тому, що та зустріч із Денисом у клубі так обернеться? Добре, що я не встигла сказати йому, що...

– Що слухаєш?

Я розвернулась, виринаючи з думок. Міра в смішному светрі, всіяному крихітними різнокольоровими ялинками, вже приземлилась на стілець поруч і тепер уважно розглядала моє обличчя.

– Та так, нічого, – пробурмотіла я, стягуючи навушники. Проте, запхнувши їх в рюкзак разом з телефоном, не втрималась і зітхнула.

Звільняючи пам’ять на телефоні після здачі статті – того самого журналістського завдання – я натрапила на інтерв’ю з Гордієнком. І незчулась, як прослухала його від початку й до кінця. Його голос сколихнув почуття, які я старанно ховала від усіх останній місяць.

Залік автоматом я не отримала, але моя стаття увійшла в трійку кращих, що тепер висіли в вестибюлі на першому поверсі. Роботи Міри серед них не було, але вона не засмучувалась – такі креативні завдання були просто не для неї. Набагато краще вона справлялась зі збором інформації і усім, що потребувало гострого розуму.

У відповідь подруга хмикнула, але розпитувати не стала.

Не в силах зупинитись, я продовжила думати про Дениса і під час короткого тесту, яких перед початком першої сесії ставало все більше. Згадувала, як після останньої розмови ми повертались на квадроциклі назад у повному мовчанні. Як Денис викликав таксі, поки я не могла й слова видавити, розчавлена новинами про викрадення на дівчат. Як він зачинив за мною дверцята машини, а сам лишився на вулиці. Як відвернувся, щойно таксі рушило з місця – виявилось, Гордієнко замовив поїздку на мою адресу і вже оплатив її. Сам він не захотів навіть сидіти поруч зі мною.

З нього було досить – так він сказав.

Я знала, знала, що він мав рацію, що злився. Я й сама звинувачувала себе. Розуміла, що приклала руку до нападу на Леру і Лізу.

Лише потім від Ксюші я дізналась, що дівчат викрали, погрожуючи ножем, а Єгор тримав їх на складі, очікуючи на своїх друзів. Лері дісталось більше за всіх – її колишній виявився справжнім садистом.

Якби не я, можливо, цього б не сталося.

Проте я не очікувала, що Денис подивиться на мене так, ніби я сама це все організувала. Ніби я хотіла, щоб це сталось. Він дивився на мене, як на зрадницю.

Дні минали, а нічого не змінювалось.

Навіть на Осінньому балу, куди він прийшов без пари, Денис продовжував дивитись на мене так само. Лише одного разу в серці поселилась надія – коли він раптом підхопив мене і влився в натовп танцюючих. Я ніколи на танцювала вальс, але слідувати за Денисом виявилось не так і важко. Якби не його погляд.

Він майже не дивився на мене, поки вів у танці повз інші пари. Не відповідав на питання, і, здавалось, взагалі не слухав ні слова з того, що я намагалася сказати. Навіть коли я випадково наступила йому на ногу вперше. Навіть коли наступила вдруге – вже навмисне. Лише хватка на моїй спині на мить ставала міцнішою, перш ніж знову розслабитися.

В якийсь момент серед танцюючих ми перетнулися з Ксюшею і Максом. Вони, на відміну від нас, насолоджувались балом і не помічали нікого, крім одне одного.

На пальці Ксюші виблискувала каблучка зі смарагдом – того самого кольору, що й очі. Весілля пара запланувала на червень, після закінчення екзаменів. Сестра була такою щасливою, що моє нещастя від цього боліло ще сильніше.

До кінця танцю я вже не відчувала нічого, крім розчарування, але руку Дениса не відпускала. Надія, хоч би якою крихітною вона була, продовжувала жевріти в серці, мов остання жаринка після згаслого багаття.

Щойно вальс закінчився, Денис відпустив мою руку і пішов, не озираючись. А я так і стояла посеред зали, дивлячись йому в спину.

Я знала, що він мені не пробачить. Про це красномовно натякали його тверді, мов крига, очі. Я й сама себе не пробачила, але не могла перестати сподіватись.

До минулого тижня.

Денис зник зовсім. Якщо раніше я могла зустріти його хоча б у кафе на обіді, то тепер не бачила ніде. Його не було ні на тренуваннях, ні на парах. Мама дізналась від Ксюші, що він поїхав з батьком у ділову поїздку і взяв відгули в університеті. Перед початком екзаменів це було практично неможливо, але Гордієнко не знав такого слова.

Що, як він поїхав через мене? Я не могла припинити думати про це.

Раніше він ніколи не говорив про роботу. Я знала, що Денис працював в одній з компаній батька, але не любив про це розповідати. Набагато охочіше він розмовляв про футбол. І тут зненацька поїздка?..

Це був найдовший тиждень у моєму житті. Я шукала його в кафе, в коридорах, у дворі. Навіть заглядала у спортзал на тренування. Ярослав запрошував нас з Мірою всередину, але ми щоразу відмовлялися.