Розділ 85

Даша

За сорок хвилин ми вже виходили з автобуса на краю міста. Дивовижно, але Денис почувався доволі зручно під час поїздки – навіть незважаючи на те, що салон був переповнений.

Коли автобус поволі рушив далі, я озирнулась. Ми стояли на узліссі соснового лісу, від якого неповторно пахло смолою, прілим листям і пригодами. Небо вже звично затягнули сірі хмари, але це не псувало настрою, а, навпаки, додавало лісу загадковості.

Виявилось, Денис привіз мене кататися на квадроциклах. Неподалік від зупинки розташувався невеликий автопарк з будиночком адміністрації, де нас зустрів інструктор – молодий хлопець із сережкою у вусі. Після короткого інструктажу ми одягнули яскраві захисні комбінезони і вирушили надвір.

Так як у мене не було досвіду, інструктор посадив мене на квадроцикл позаду Дениса. Я думала, Гордієнко буде протестувати, але він, навпаки, сам допоміг мені осідлати чотирьохколісного монстра і всівся попереду.

Я ще ніколи не каталась на чомусь більшому, ніж велосипед, тому, коли Денис повернув ключ, я вхопилася за нього так міцно, ніби від цього залежало моє життя. Від гулу двигуна закладало вуха, але я не заплющувала очі ні на секунду.

Попереду нас їхав той самий хлопець, який проводив інструктаж. Він вказував дорогу через мальовничі місця і слідкував, щоб ми не вилетіли в яму, яких обабіч дороги вистачало.

Одна з таких ям зненацька виринула посеред дороги. І якщо інструктор об’їхав її збоку, то Денис лише міцніше вхопився за кермо і нахилився вперед. Коли я зрозуміла, що він збирається зробити, було вже надто пізно.

Заверещавши, я стиснула шкіряну куртку хлопця і зажмурилась. Довгу мить під колесами квадроцикла не було нічого, крім порожнечі, аж поки від легкого удару я не ткнулася чолом в спину Дениса. 

Приземлившись на чотири колеса, ми рушили далі.

– Не думав, що ти злякаєшся! – розсміявся Денис, продовжуючи їхати, ніби нічого й не сталося.

Лише почувши його веселий сміх, я послабила мертву хватку.

– Ти божевільний!

Я стукнула хлопця по нозі, і собі розсміявшись. Адреналін розсіяв страх, і я вже хотіла повторити трюк.

– Не більше, ніж ти, дикунко!

Похитавши головою, я всміхнулась і продовжила роздивлятися усе навколо. Повз нас проносились галявини й березові гаї, що затишно примостились між соснами. Час від часу ніс забивав запах лісових грибів. Один раз, налякана шумом, із землі на дерево стрімко забралась руда білка.

В середині поїздки, хвилин через двадцять, інструктор запропонував зробити перерву. Ми зупинились неподалік маленького лісового озера, довкола якого стояла висока пожовкла трава. Хлопець відійшов, щоб комусь подзвонити, і ми залишились удвох.

Спустившись на землю, Денис із насолодою потягнувся. Я ж лишилася сидіти, перекинувши ноги на один бік. Сказала:

– Далі я хочу керувати сама.

Денис озирнувся до мене.

– Впевнена? Це не важко, але дорога в деяких місцях може бути мокрою після дощів.

– Впевнена! – відмахнулась я. – І взагалі, інструктор сказав, що з цим впорається навіть новачок.

Всміхнувшись, Денис підступив ближче. Від його погляду серце раптом зайшлось, немов від бігу. Поклавши прохолодну долоню мені на щоку, він промовив:

– Я ніколи не зустрічав таких, як ти, Дашо.

Щось у його словах потягнуло за невидимі струни в моїй душі. Я відчувала себе, ніби на крилах, аж раптом згадала про Леру.

– Ти не знаєш, що з Лерою? Я бачила у неї синець на щоці, і вона виглядала наляканою.

Спохмурнівши, Денис прибрав руку.

– Ти ще не знаєш?

– Не знаю що? – і собі нахмурилась я.

– На неї з Лізою напали в п’ятницю, а потім викрали. Ми з Максом і Ксюшею зв’язалися з Матвієм, і він разом з друзями і поліцією їх врятував.

На кілька секунд я зависла, переварюючи інформацію.

На дівчат напали? Викрали?

– Як це? – повільно перепитала я, не в змозі повірити. – Чому я нічого не знала? Хто це зробив?

– Колишній хлопець Лери.

Серце бухнуло у грудях так, що стало боляче. Я вдивлялась у серйозне обличчя Дениса, шукаючи хоч натяк на жарт.

Не може бути... Це зробив Єгор? Він обдурив мене? Виходить, я допомогла йому напасти на дівчат?

Досі відмовляючись вірити, я зіскочила на м’яку землю, вкриту шаром соснових голок. Денис здивовано відійшов, спостерігаючи, як я рушила подалі.

– Ти куди?

– Я... зараз прийду, – насилу вимовила я. – Далеко не піду, обіцяю.

Кожен крок віддавався в голові разом із хрустом опалого листя й гілок. Відійшовши за густий чагарник, я швидко витягла з кишені джинсів телефон і набрала номер Вовчика. Щойно він взяв слухавку, майже заволала:

– Ти знав, що Єгор викрав подруг моєї сестри?

– Що? – не зрозумів хлопець.

– Єгор викрав двох дівчат у п’ятницю! – нетерпляче повторила я. – Ти знав про це? Чому ти нічого мені не сказав?