Розділ 82

Денис

– Сьогодні ти не граєш роль поліцейського?

Зачинивши металеву шафку, я коротко глянув на Макса. Ми саме перевдягались після фізкультури, щоб іти додому.

Тренер досі хворів, тож у мене не було жодних причин затримуватися в університеті в п’ятницю ввечері. Як і в решти одногрупників, власне.

Але так, Макс помітив, що я не поспішаю.

Вчора, коли Міра сказала, що я забираю у неї подругу і не даю Даші свободи, я задумався. Звісно, я досі був проти її участі у мафії і не хотів залишати її в лапах бандитів. Але чи мав я право втручатися, навіть заради її блага?

Зрештою, вона доросла, а я... ким я був для неї? Чи думала вона колись про мене? Чи розуміла, що це ставить хрест на нас?

Очевидно, ні.

Тож я вирішив залишити Дашу у спокої. Принаймні, поки не придумаю більш дієвий спосіб її переконати.

– Сьогодні п’ятниця. Вона, мабуть, буде дивитись якийсь серіал з подругою, – відповів я не стільки Максу, скільки собі. – А ти чим будеш займатися? Поїдеш в офіс?

Не встиг він відповісти, як двері чоловічої роздягальні ривком відчинились. На порозі стояла Ксюша.

– У вас, дівчата, уже входить у звичку вриватися до нас, – всміхнувся я, натягуючи на голову світшот.

Макс же, навпаки, нахмурився. Залишивши речі на лавці, поспішив до своєї дівчини.

– Що з тобою? Що сталося?

Визирнувши зі світшота, лише тепер я помітив, що Ксюша важко дихала, а її очі стали величезними від паніки.

– Лера і Ліза... – задихалась вона, не в змозі видавити слова, – вони... їх...

Кивнувши мені, Макс вивів Ксюшу за двері. Я швидко зібрався, захопив його речі і теж поспішив у коридор. На душі було тривожно – схоже, сталось щось серйозне.

Друзі стояли біля вікна навпроти. Коли я наблизився, Макс обійняв Ксюшу, поки вона відчайдушно тремтіла.

– Що з дівчатами?

Повернувши до мене голову, вона схлипнула. Її щоки вже були мокрими від сліз.

– Їх викрали.

Я б засміявся, але вона явно не жартувала. Перезирнувшись з Максом поверх її голови, я нахмурився.

– Як? Хто? Коли?

– Щойно! – шмигнула носом Ксюша. Макс повільно гладив її по спині, заспокоюючи. – До нас підійшов Єгор,  колишній хлопець Лери. Просто посеред двору. Він приставив до Лізи ніж і змусив їх обох піти з ним. Я... я хотіла закричати, але він би... Лізу...

– Тебе він просто відпустив? – тихо спитав Макс.

Він намагався зберігати спокій заради неї, але я бачив, як сильно друг стискав щелепи.

Ксюша кивнула, витираючи щоки.

– Сказав, що я йому не потрібна.

– Але навіщо йому Ліза? – здивувався я.

Я пам’ятав того хлопця. Колишній Лери не давав їй спокійно жити, коли ми тільки-но вступили на перший курс – тероризував, знущався і вважав своєю власністю. Ми всі видихнули з полегшенням, коли його посадили у в’язницю.

Схоже, покарання його не змінило. І Леру він не забув.

– Можливо, вона була просто важелем тиску на Леру, – пробурмотів Макс.

Від слів друга віяло холодом, але я знав, що це не тому, що йому все одно. Швидше, навпаки. В стресових ситуаціях він не губився, а шукав вихід, не відволікаючись на емоції.

Відкинувши з очей волосся, я глибоко зітхнув.

– Поїхали до нас. Там ти розкажеш усе в деталях і будемо думати, що робити.

Ксюша кивнула, і ми поспішили до машини.

По дорозі на парковку я мимоволі шукав у натовпі Дашу, але так її й не побачив. Мабуть, вона теж уже поїхала. Якщо я правильно пам’ятав, то сьогодні ввечері її мама мала бути вдома.

Сподіваюсь, вона простежить, щоб Даша нікуди не пішла.

Діставшись до квартири, Макс повів Ксюшу у вітальню, а я пішов на кухню робити їй чай. У нас було небагато продуктів – ми майже нічого не вміли готувати – але чай з переїздом Макса тепер мали завжди.

Заливши пакетик м’яти окропом, на всяк випадок щедро насипав цукру і відніс у вітальню. Ксюша стараннями Макса вже трохи заспокоїлась і саме витягала з рюкзака телефон, аж раптом завмерла.

– Ліза прислала повідомлення.

Усі втрьох ми схилились над її телефоном в яскраво-жовтому чохлі. В месенджері дійсно висіло непрочитане повідомлення. Точніше, мітка геолокації, як та, що колись прислала мені Даша, загубившись.

– Коли вона встигла?.. – здивувалась Ксюша, натискаючи на посилання.

Маленька синя крапка на мапі рухалась.

– Вона активна, – вихопивши з її рук смартфон, Макс взявся читати назви вулиць. – Судячи зі швидкості, їх кудись везуть.

– Це якщо вони досі разом, – прошепотіла Ксюша.

Ми з Максом перезирнулися, але промовчали. Їх дійсно могли розділити, і тоді доля Лери була б невідомою. Судячи з усього, її колишній був повним психом.