Розділ 81

Даша

По дорозі ми слухали музику по радіо, розслаблено розмовляючи про останні події у його і моєму житті. Лише скандал з мамою, сестрою і Денисом я приховала. Діставшись місця призначення, я здивовано відкрила рота. Ми припаркувались біля казино.

– А нас туди пустять взагалі?

– Не нас, а тебе, – нагадав Вовчик. – Пустять. Тебе чекають.

– Це що, нова перевірка? – примружилась я, помахавши папкою. – Чи не здам я Арсена поліції?

– Він переді мною не звітує, – знизав плечима він, як і завжди, коли я задавала зайві питання.

Ну точно перевірка!

Глибоко вдихнувши для хоробрості, я стиснула папку в руках і вийшла з машини. Холодне вечірнє повітря допомагало заспокоїтись, поки я йшла до помпезної триповерхової будівлі, фасад якої вкривали зображення мастей карт і фішки доміно.

Наблизившись до охоронця, я прочистила горло. Промовила, як наказали:

– У мене посилка від Арсена для Кирила.

Чоловік здивовано оглянув мене з голови до ніг, відмічаючи простий одяг, але кивнув. Знявши з поясу рацію, покликав іншого охоронця, який завів мене всередину.

Після швидкої перевірки на наявність зброї – серйозно, вони думали, що я прийшла сюди, ховаючи в кишенях пістолети? – він гукнув одного з адміністраторів. Низенький чоловічок, схожий на пінгвіна, провів мене на другий поверх – туди, де розташовувалися віп-кімнати.

По дорозі я не могла перестати вертіти головою на всі боки. Весь перший поверх являв собою одне велике приміщення, щедро залите світлом. Підлогу вкривали червоні килими.

Тут і там за столами сиділи відвідувачі, вбрані в дорогі костюми й сукні, а круп’є з відсутніми виразами обличчя роздавали карти, кидали кості або приймали стопки фішок. З динаміків лунала приємна ненав’язлива музика. Офіціанти розносили напої між столиками.

Сподіваюсь, мені теж пощастить.

Діставшись другого поверху, адміністратор постукав, перш ніж відчинити одні з двох десятків однакових дверей. Жестом запросив мене пройти. Там було всього двоє чоловіків, один з яких охороняв вхід.

Посеред кімнати, розвалившись на чорному шкіряному дивані і закинувши обидві руки на спинку, сидів худорлявий чоловік років тридцяти п’яти. Різкі риси обличчя нагадували лиса, а біляве волосся було стягнуте у короткий хвіст на потилиці. Чорна сорочка була наполовину розстебнута, і над залишком ґудзиків саме працювали дві довгоногі дівчини в коротесеньких блискучих сукнях.

Відвівши погляд до скляної стіни, за якою виднівся весь перший поверх, я кашлянула. Від побаченої картини обличчя палало так, що стало ніяково.

– До вас гостя, пане, – незворушно сказав адміністратор.

– Гостя? – ліниво озвався чоловік. Краєм ока я бачила, як він розглядає мене. – Це що, жарт? На ній надто багато одягу.

За кого він мене приймає?

Різко розвернувшись, я зустрілась із ним поглядом. Сердито сказала:

– Я від Арсена! Він передав вам оце.

Я підняла папку вище. Охоронець у відповідь на різкий рух витягнув пістолет, який я до цього навіть не помічала, і направив на мене.

Я шоковано завмерла, витріщившись на зброю, що зависла в двадцяти сантиметрах від мого обличчя, але Старший лише злегка звів руку догори, зупиняючи його.

– Он воно що. Шкода... симпатична.

Відібравши у мене папку, охоронець обмацав її з усіх боків і зазирнув усередину. Його лідер, натомість, відмахнувся від дівчат і, схиливши голову набік, зосередився на мені. Від пронизливого погляду мене обдало морозом.

– Як тебе звати? Зазвичай Арсен посилає до мене свого хлопчика на побігеньках.

– Даша, – відповіла я. Не витримавши, додала: – І Вовчик – не хлопчик на побігеньках!

– Та невже? – всміхнувся він, підвівшись на ноги. Неквапом наблизившись, він простягнув мені руку: – Я – Кирило.

Довелось потиснути, не зважаючи на охоронця, який знову напружився.

У приглушеному світлі ламп на моєму зап’ясті блиснув браслет зі знаком безкінечності. Помітивши зацікавлений погляд Старшого, я поспішно засунула руки в кишені куртки.

Кирило примружився, але кивнув на двері за моєю спиною:

– Можеш іти. Звісно, якщо не бажаєш приєднатися.

Не гаючи часу, я вискочила за двері. Весь шлях до виходу з казино в супроводі адміністратора я відчувала на собі липкий погляд Кирила з-за скляної стіни на другому поверсі.

Сподіваюсь, більше ніколи його не побачу.