Розділ 79

Даша

Година минала за годиною. Я розтрощила, здавалося, все, що тільки могла – окрім найціннішого, звичайно. Ні дорогий ноутбук на столі, ні колекцію лімітованих наручних годинників в подарункових упаковках чіпати не стала. А от важкі темно-зелені штори тепер лежали на ламінаті разом із постіллю, залишками стільця, розкиданими речами і уламками чашки. Не кажучи вже про спортивні медалі, що розлетілися по всій підлозі.

Денис прекрасно міг обійтися і без них, правда? Хай вважає це розплатою за незаконне утримання людини. Як майбутній юрист, він мав знати, що за протиправні вчинки існує покарання.

Стемніло. Втомившись розносити спальню на друзки, я схопила їжу і всілася на голий матрац ліжка. В животі бурчало так, що чув, мабуть, навіть Денис. Повечерявши, я з вередливості востаннє пхнула приліжкову тумбу, що тепер лежала на боці, і скрутилася в клубок. Зітхнула.

Денис мовчав, але я знала, що він сидів по той бік стіни. Я відчувала його навіть на відстані, і це тривожило дедалі більше. Навіть сьогодні вдень, перш ніж він схопив мене і закинув на плече, ніби я нічого не важила, я на мить відчула, як потепліло в грудях. Просто тоді я ще не знала, що це означало.

А тепер він замкнув мене у себе вдома, вимагаючи, щоб я робила те, що він скаже. Дзуськи!

Хай він забрав мій телефон, рано чи пізно йому доведеться мене відпустити. Зрештою, завтра мені треба їхати на пари.

Він же... відпустить мене?

Сердито зітхнувши, я заплющила очі, щоб не бачити гармидер навколо себе.

Зі сну мене вихопив голос. Здавалося, пройшла всього секунда, коли двері відчинились. Проте на порозі стояв не Денис.

– Що тут сталося? – шоковано спитала Ксюша, оглядаючи кімнату.

Я різко сіла.

– Правду кажучи, це не дуже відрізняється від звичайної спальні Дениса, – озвався Макс за її спиною.

Він все-таки подзвонив їй?

Я вже кинулась було до сестри, коли помітила за нею і самого Дениса. Він стояв, схрестивши руки, і виглядав вкрай незадоволеним. Проте його погляд був направлений не на мене і навіть не на кімнату, а на Макса.

– Я поговорю з Дашею наодинці, – заявила тим часом Ксюша, зачиняючи двері перед їхніми носами.

– Ти приїхала по мене?

Я кинулась було до неї, аж тут помітила вираз її обличчя.

– Ти маєш залишити цю дурну затію! – прошипіла вона, пропустивши мої слова повз вуха.

– Яка тобі різниця? У тебе своє життя, у мене – своє, – пирхнула я.  

– Помиляєшся, – зробивши крок до мене, сказала сестра. – Ти постраждаєш, невже не зрозуміло?

– Не лізь не в своє діло, – крізь зуби промовила я.

Побачивши, що я не збираюся здаватися, Ксюша розчаровано відступила до дверей. Лише відчинивши їх, промовила:

– Ти справді ходяча біда, Дашо. Від тебе одні неприємності і для мене, і для мами.

У мене перехопило подих, мов від удару.

– Досить!

Від різкого вигуку ми обидві підскочили на місці. Денис дивився на Ксюшу так, ніби ледь стримувався, щоб не вигнати її з квартири.

Відчувши, що пахне смаженим, Макс взяв її за плечі і відвів у свою кімнату. На мене сестра більше не дивилася.

Увійшовши до спальні, Денис уважно оглянув моє обличчя. Його не цікавив безлад, який я влаштувала. Зітхнувши, він врешті-решт підняв з підлоги мою куртку і рюкзак. Потім взяв за руку і повів у коридор. Вдягнувшись, ми вийшли надвір.

Якщо Ксюша приїхала після роботи, отже, вже було близько півночі. Темне захмарене небо відбивало світло тисяч вуличних ліхтарів, але дощу більше не було. Зіщулившись від сирого повітря, я мовчки йшла за Денисом до машини. Він теж мовчав.

Ми їхали до мого дому в важкій тиші – зовсім не такій, як на мій день народження. Зараз в ній тягарем висіли всі озвучені й неозвучені проблеми. Вони розділяли нас, як безкінечна прірва.

Прірва соціального статусу, фінансового становища, майбутнього.

Я не була Попелюшкою, а він не був принцем. Нас не чекало «довго і щасливо», але ми все одно не могли триматися подалі. Нас тягнуло одне до одного, наче магнітом, і це бісило найбільше.

Зупинившись біля мого дому, Денис вийшов з машини вслід за мною. Чомусь він вважав, що провів мене додому, лише впевнившись, що я зайшла в квартиру. Навіть сьогодні це не змінилося.

Відчинивши двері порожньої темної квартири, я повернулася до нього. Денис простягнув мій телефон.

– Не слухай Ксюшу. Те, що вона сказала – неправда.

Губи зненацька затремтіли, а на очі навернулися сльози. Я боролась, як могла, але вони все одно покотились по щоках. Денис притягнув мене до себе. Лагідно прошепотів мені у маківку:

– Ти – не проблема, Дашо.

Я схлипнула, і він обійняв мене міцніше. Широкі долоні гладили мою спину, поки я ховала заплакане обличчя в його шкіряну куртку посеред порожньої сходової клітки. Ми так і стояли на порозі квартири – не там і не тут. Ніби не знали, що нам тепер робити і куди рухатись.