Розділ 78

Денис

Піднявши Дашу на руки, мов принцесу, я поніс її у свою спальню. Вона відчувалася такою тендітною в моїх руках, що я мимоволі задумався над контрастом внутрішнього і зовнішнього.

Чому вона виросла такою сильною духом? Чи могло її життя скластися інакше?

Не звертаючи увагу на нові протести, я поставив Дашу посеред кімнати і швидко вийшов за двері. Вона зрозуміла, що відбувається, лише коли клацнув, повертаючись, ключ. Двері затрусилися від ударів, але витримали.

– Ти обманув мене? Відчини ці двері, або я їх виб’ю! – з новою силою закричала вона.

– Не раджу цього робити, – хмикнув я, спираючись на стіну поруч. – Ти скоріше вивихнеш собі плече, аніж зламаєш замок.

На кілька секунд запанувала тиша. Подумавши, я додав:

– І з вікна вистрибнути не вийде, якщо не хочеш розбитися.

Почувши тихе чортихання, я всміхнувся і дістав з кишені штанів смартфон.

– Що ти будеш на вечерю? Піцу чи бургери? Чи, може, щось більш здорове?

– Скільки ти збираєшся тримати мене тут? Мене мама вдома чекає!

– Поки ти не покінчиш з мафією, – просто відповів я. – І не намагайся мене обдурити. Якщо твоя мама була вдома вчора, то сьогодні вона на роботі.

Даша пробурмотіла щось, що явно було новими прокльонами в мій бік.

За півгодини, коли привезли замовлення, я обережно відчинив двері. Судячи зі звуків, Даша весь цей час трощила спальню. І дійсно, всі мої речі і навіть стілець нагадували собою чистий хаос. Якби це побачив Борис, дворецький батьків, у нього стався б інсульт.

– Ти отямився?

Розгнівана і зі скуйовдженим волоссям, Даша стояла біля вікна з моєю улюбленою чашкою в руках. Я похитав головою, і вона запустила її просто в мене. 

Я ледве встиг ухилитись і поставити пакет з бургерами, картоплею фрі і колою на підлогу, коли зверху посипалися уламки кераміки.

Ну що ж. Можливо, настав час купити іншу чашку.

Щойно Даша кинулася до дверей, я перехопив її і притис до стіни, захоплюючи в пастку. Зап’ястя довелось підняти догори, щоб вона перестала відбиватися, а ноги притиснути власними. І лише коли Даша завмерла, а її зелені очі розширилися, я збагнув, в якій позі ми опинилися.

Ігноруючи бажання, що миттю рознеслося по венах, як рідкий вогонь, я твердо сказав:

– Ти вийдеш із банди.

– Ні! – огризнулась вона, знову пручаючись, але я був набагато сильнішим.

– Чого ти добиваєшся? – нахмурився я. – Хочеш стати злочинницею? Сісти у в’язницю? Такого майбутнього ти для себе хочеш? Про це мрієш?

– Про що я мрію, тебе не стосується! – промовила вона, сердито виблискуючи очима.

Використовуючи як опору стіну за спиною, вона смикнулася, відштовхуючи мене, але я швидко спіймав її знову. Вона рикнула, але вирватися не змогла. Опустивши голову, я сказав, виділяючи кожне слово:

– Я буду захищати тебе. Навіть від самої себе, якщо знадобиться.

Її очі здивовано округлилися, перш ніж знову звузитись.

– Якого біса ти взагалі втручаєшся в моє життя?

– Дійсно, якого біса? – пробурмотів я собі під ніс. Потім, зітхнувши, сказав уже голосніше: – Я не відступлю, дикунко.

– Я теж!

Мій погляд впав на непокірні губи, що могли вбити чи воскресити мене одним лише словом.

Чому з нею так важко? Всі минулі проблеми здавалися легкими неприємностями в порівнянні з Дашею Андрієнко. Вона вносила хаос в моє життя, але я більше не міг без нього існувати.

Розчаровано похитавши головою, я зробив крок назад, залишаючи її біля стіни. Вийшов за поріг. Даша знову затарабанила по дереву, вимагаючи її випустити.

За дві години додому повернувся Макс. Помітивши мене, поки я сидів на підлозі, підпираючи спиною нещасні двері, він здивовано завмер. Зі спальні долинув звук розірваної тканини, і його брови поповзли вгору.

– У тебе там що, дика тварина?

– Майже, – всміхнувся я, кинувши в рот жменю вже холодної картоплі фрі.

– Там хтось є? – раптом закричала Даша. Її голос уже охрип, але вона досі відмовлялася здаватись. – Випустіть мене!

Від нового удару по дверях я потер потилицю і відсунувся так, щоб спиратися на стіну. Макс же спокійно роззувся і повісив куртку на гачок.

– Тебе ніхто не випустить, окрім мене! – весело крикнув я. – Правда, Максе?

– Це Макс? Подзвони Ксюші! Скажи, що Денис утримує мене тут і не випускає!

– Вибач, але вам краще розібратися в цьому самим, – всміхнувся Макс, вже ідучи на кухню.

– Ні, не йди! – відчайдушно скрикнула Даша, зачувши його кроки. – Будь ласка!

– Він уже пішов, – озвався я. – Ти не вийдеш з кімнати, поки не пообіцяєш кинути свої небезпечні ігри.

– Пішов ти!

– До тебе? Я б залюбки, – всміхнувся я, відкидаючи голову на стіну позаду і заплющуючи очі.