Розділ 77

Денис

Щойно пари закінчилися, я забрав у Макса ключі від машини і поспішив до воріт. Сьогодні тренування не було, тож Даша не мала причин затримуватися в універі. 

Спершись спиною на кам’яну огорожу, я розслаблено грався зв’язкою ключів, час від часу вітаючись зі знайомими. Вони здивовано питали, чого я чекаю, але я лише відмахувався.

Ще до того, як побачити, я почув веселий сміх Даші. Пройшовши пост охорони, вона вийшла на вулицю, сміючись над тим, що розказувала Міра. Сховавши ключі в кишеню, я поспішив до них.

Дівчата не помічали мене до останнього. Я знав, що колись звичка підкрадатися непомітно знадобиться. Ось її час і настав.

Поки Даша не зрозуміла, що відбувається, і не почала відбиватися, я схопив її за талію, різко крутнув і перекинув через плече. 

Міра здивовано застигла, досі тримаючи піднятими руки, якими до цього активно жестикулювала.

– Привіт, Міро! – весело всміхнувся я. – Вибач, але нам з Дашею треба серйозно поговорити.

Вона спантеличено перевела погляд на спину подруги, саме коли Даша оговталася від шоку. Вигнувшись усім тілом, вона мало не впала на бруківку. Довелось перехопити її стегна міцніше.

– Ти що виробляєш, Гордієнко?! Ану спусти мене вниз!

Помахавши на прощання Мірі, що вже боролася зі сміхом, я розвернувся і пішов до своєї машини. Даша продовжувала сипати прокляттями, а зрозумівши, що це не допоможе, взялася бити мене по спині своїми маленькими кулачками.

– Ай! – стрепенувся я, однією рукою утримуючи дівчину на плечі, а другою намагаючись відчинити дверцята машини. – Тільки не по нирках!

– Тоді відпусти мене, ти, нахабний, безсоромний, зарозумілий...

– Обожнюю твої компліменти, – всміхнувся я. – Слухав би цілий день!

Перехопивши Дашу тепер уже обома руками, я обережно спустив її вниз і, поки вона ще відновлювала рівновагу, швидко запхнув на заднє сидіння і заблокував дверцята. 

Оточуючі студенти з цікавістю розглядали нас, проте ніхто навіть не подумав втрутитися. Мабуть, вони думали, що це все якийсь розіграш.

Все-таки статус Короля університету мав свої переваги.

Задоволено всміхаючись, я без поспіху обійшов машину і сів за кермо. Даша продовжувала кричати, навіть не переводячи подих.

– Що ти собі дозволяєш? Це називається викрадення! Я напишу на тебе заяву в поліцію!

– Я б хотів подивитися, як ти це зробиш, – хмикнув я, виїжджаючи на дорогу. – В поліції з задоволенням послухали б про твоє нове хобі.

Непрогрітий двигун жалібно завищав, як скрипуча дитяча гойдалка, але я мав дістатися додому якомога швидше.

Даша на кілька секунд завмерла, обдумуючи мої слова, а потім востаннє вдарила ногою по спинці сидіння.

– Ненавиджу тебе!

– Вчора мені так не здалося, – всміхнувся я, спіймавши її погляд у дзеркалі заднього виду.

Схрестивши руки перед собою, Даша розлючено зиркнула на мене і відвернулася до бокового вікна. Ввімкнувши радіостанцію з рок-музикою, я зосередився на дорозі.

За десять хвилин ми припаркувались біля нашого з Максом дому. Заглушивши двигун, я розвернувся на сидінні, але Даша досі мене ігнорувала.

Вона ще подякує мені за це.

Надворі вже потроху накрапав дощ. Обійшовши машину, я відчинив задні дверцята і схилив голову набік, очікуючи на Дашу. Вона не поспішала виходити.

– Або ти підеш сама, або я знову понесу тебе на плечі. Який варіант тебе влаштує більше?

Ще кілька секунд мовчання. Зітхнувши, я нахилився до Даші. Вона стрепенулась:

– Добре, добре! Я піду сама.

Вийшовши з машини з вбивчим виразом обличчя, вона стала поруч, похмуро розглядаючи закритий елітний мікрорайон. 

Ховаючи посмішку, я накинув на неї капюшон куртки, щоб не застудилася, зачинив дверцята і ввімкнув сигналізацію. Намагався взяти за руку, але вона норовливо вирвалася і сховала їх у кишені.

– Пішли.

Як не дивно, але Даша не галасувала і не намагалася попросити про допомогу. Навіть коли з ліфта на першому поверсі вийшла жінка, вона не сказала ані слова. Лише дивилась собі під ноги, нахмурившись.

Тільки коли за нами зачинилися двері квартири на десятому поверсі, вона подала голос.

– І що тепер? Ти будеш тримати мене в заручниках?

– Ти не заручниця, – нахмурився я.

– Тоді хто я, Денисе? – у відчаї спитала Даша. – Навіщо ми тут?

Я здригнувся від власного імені на її вустах. Даша так рідко називала моє ім’я, що щоразу це відчувалося, наче вперше. Так... по-особливому.

– Ми тут, щоб поговорити.

– Ну, а я не хочу з тобою розмовляти! – вперто заявила Даша, задравши підборіддя.

Дивовижно, якою впевненою у собі вона залишалася, незважаючи на різницю з зрості у тридцять сантиметрів. Здавалося, вона не боялася нічого, але я знав, що це не так. Тому й не міг дозволити їй заплутатись у  тенетах злочинців.