Розділ 72

Даша

– Може, треба було все-таки вдягнути щось красивіше? – спитала мама.

– Та ну, мам, – відмахнулась я, кивнувши на сестру, що стояла посеред залу. – Подивись на вбрання Ксюші.

Сестра вперше запросила нас з мамою на відкриття митецької виставки, в якій брала участь її нова картина. Судячи з того, що це був портрет Макса, Ксюша робила нею гучну і зрозумілу заяву.

Хто б ще назвав портрет власного хлопця «Світлом»?

– Думаю, ти маєш рацію, – розгублено зітхнула мама, озираючись довкола.

Це була одна з тих модних галерей в самісінькому центрі міста, де кожен вдягався, як хотів. Тут легко можна було зустріти і елегантні сукні, як в театрі, і худі з джинсами, як у мене.

Що? Вони набагато зручніші.

Привітавшись із сестрою і похваливши її роботу, я залишила маму роздивлятися зали з картинами, скульптурами і фотографіями, а сама поспішила назад до гардеробу – Міра написала, що вже приїхала. Оглянувши мене з голови до ніг, вона хмикнула.

– Так і знала, що ти не вилізеш зі свого худі. Ти в ньому народилася?

Розсміявшись, я дозволила їй завести мене до вбиральні з кількома кабінками і умивальниками. Порившись у об’ємній сумці, подруга простягнула мені одну зі своїх кофт.

– Переодягайся.

– Навіщо? – здивувалась я, але вона практично впхнула річ мені в руки.

– Хіба ти не збираєшся після виставки їхати до клубу разом з Ксюшею?

– Збираюсь...

– Тоді давай, іди, – підштовхнула вона мене до порожніх кабінок.

Похитавши головою, я все-таки пішла переодягатися. Стягнувши худі й футболку, я натягнула кофту Міри на голову і просунула руки в рукави. На щастя, поріз на передпліччі потроху затягувався і більше не потребував бинтів.

– Як думаєш, я правильно її вдягнула?.. – спитала я, та раптом урвалася, спіймавши своє відображення в дзеркалі.

Невже це я?..

Біла тканина, заправлена в чорні джинси, охоплювала мене, мов друга шкіра. Несподівано виявилося, що моє тіло – жіночне, навіть без відкритих ніг і декольте. В тонкого лонгсліва був скромний виріз, але обтислий силует натякав на форми, яких я раніше в собі навіть не помічала. Волосся розсипалося по плечах непокірними завитками.

– Ух ти. У мене є талія, – зрештою, промовила я.

– Цей лонгслів личить тобі навіть більше, ніж мені, – всміхнулась Міра, підходячи ближче.

Спіймавши її погляд у дзеркалі, я відкрила було рот, але звідти не вилетіло ні звуку. Я не знала, що сказати, аж поки подруга не обійняла мене за плечі.

– Можливо, тобі пора познайомитися з собою поближче. Бачиш? В тобі є жіночність.

Я лише вдячно посміхнулась їй у дзеркалі, відчуваючи, ніби всередині ввімкнулася якась кнопка. Поглянувши на себе з іншого ракурсу, я зачепила невідомі досі струни душі. Ті, від яких хотілося одночасно сміятися і плакати.

Прогулюючись залом зі скульптурами, ми вдосталь насміялися, відтворюючи пози статуй. В якийсь момент до нас навіть підійшла суворого вигляду жінка з товстими окулярами, що висіли на ланцюжку.

– Тихіше! – зашипіла вона на нас. – Тут не можна галасувати!

Ми з Мірою перезирнулися, не перестаючи посміхатися, аж тут за нашими спинами пролунав знайомий голос:

– Уже знайшла собі нові проблеми, дикунко?

От зараза! Як я не здогадалася, що він теж сюди приїде?

Зажмурившись, я глибоко вдихнула, перш ніж зиркнути на Гордієнка. Той стояв, засунувши руку в кишеню штанів, і злегка всміхався куточком губ. Його волосся було вкладене назад так старанно, що мені вмить захотілося його розтріпати.

– Мої проблеми тебе не обходять, – відрізала я і вже збиралася було відвернутися, коли його очі округлилися.

Щоки запалали від уваги. Я затамувала подих, поки Денис не пропускав ні куточка мого вбрання. Його блакитні очі дивно зблиснули.

– Міро, – звернувся він раптом до моєї подруги. – Не даси нам хвилинку наодинці, будь ласка?

Вона звузила на нього очі, але кивнула і відійшла до статуї папуги, що читала книгу. Зітхнувши, я знову повернулася до хлопця.

– Що тобі треба?

Денис нахмурився, явно не розуміючи, чому я серджуся.

– Ти розкажеш, що з тобою відбувається? Я думав, що у тебе, можливо, був поганий настрій під час нашої останньої розмови, але схоже, що ні.

– А ти у нас великий експерт по дівчатах? – пирхнула я. – От і провалюй до них!

Його обличчя посуворішало ще більше, але раптом пом’якшилося. Прослідкувавши за його поглядом униз, я зрозуміла, що машинально перебирала в пальцях подарований браслет замість того, щоб роздирати і так понівечене передпліччя. Відпустивши тонкий ланцюжок, я сховала руки за спину і відступила.

Не встиг він щось сказати, як мені на плечі лягли знайомі руки.

– Денисе! І ти тут.

– Добрий вечір, – посміхнувся він моїй мамі. – Як ви?