Розділ 70

Даша

У повітрі пахло осінню і небезпекою. Десь внизу до воріт ріками стікалися студенти і викладачі. Футбольна команда перебралася до спортзалу, тому навіть стадіон став пусткою. Ніхто б мені не допоміг, навіть якби я попросила.

Не те щоб я збиралась.

Несамовитий вітер плутав волосся, поки я стояла на даху й не відводила погляд від п’ятьох дівчат, яких незмінно бачила на трибунах під час тренувань. Вони всміхалися так самовпевнено, ніби вже перемогли.

– То ось які фанати Вовків насправді, – хмикнула я, схрестивши руки перед собою. – А я-то думала, що вас цікавлять перемоги футболістів, а не дитячі розбірки.

– Що ти сказала?

Яна зробила крок вперед, надто розлючена, щоб встояти на місці. Її подруги, чи ким вони їй були, лишилися позаду.

Я глянула на неї і всміхнулась. Схоже, вона очікувала, що я злякаюся.

Між нами лишалося метрів п’ять. Ніхто не поспішав наближатися. Жартівливо приставивши долоні по обидва боки від рота, я сказала голосніше, чітко виділяючи кожне слово:

– Кажу, що вам пора подорослішати!

Дві дівчини за спиною Яни із сумнівом перезирнулися. Інші ж наблизилися на крок, повторюючи за Яною. На їх обличчях відображалася така злість, що я мало не засміялася.

Не думала, що і в універі мене чекає те саме, що й у школі.

Ех, ностальгія.

– Хочете перевірити, хто кого переможе? – я всміхнулась ширше, відчуваючи, як у крові розганяється адреналін. – Давайте. Я покажу, з ким ви зв’язалися.

Нахмурившись, Яна витягла руку вбік, зупиняючи дівчат, що вже ладні були кинутися на мене. Окинувши поглядом мою оманливо розслаблену позу, вона раптом сказала:

– Ми просто хотіли поговорити.

– Про що? – поцікавилась я, продовжуючи утримувати усіх п’ятьох у полі зору.

– Про Дениса, – практично виплюнула Яна. – Ти новенька в універі, тому нічого про нього не знаєш.

Я лише насмішливо підняла брови, продовжуючи слухати. Про те, що я знала Дениса вже два роки, розповідати не збиралась.

– Він багато кому приділяє увагу, тому що надто добрий, щоб відмовити. Але саме зі мною він зустрічається.

Я кліпнула, не вірячи в почуте. Посмішка злетіла з мого обличчя.

Як вони могли зустрічатись? Хіба йому не подобалась Ліза? А я?..

Ніби знущаючись, перед очима постали спогади, як Денис цілував Яну в машині. А сьогодні вони трималися за руки. Мало-помалу в душу закрадались сумніви.

– Брешеш, – пробурмотіла я.

– Тобі потрібні докази? – всміхнулась вона, витягаючи телефон. – Я покажу, чим ми займались вчора після вечірки.

Зупинившись поруч, ніби ми були подружками, вона відкрила галерею фото. Її довгі червоні нігті гортали світлини, поки моє серце гупало десь у горлі, викликаючи нудоту.

Навіть у напівтемряві я впізнала обличчя Дениса. Він то посміхався на камеру, обіймаючи Яну за талію в темному приміщенні, то цілував. 

Розслабивши скуті пальці, я повільно відсунула телефон дівчини подалі. Очі пекло, ніби в них насипали піску, але сліз не було. Я давно вже відвикла плакати на людях і не збиралась починати зараз.

Яна сховала телефон в сумку, переможно посміхаючись, і зненацька штовхнула мене вбік. Не очікуючи нападу, досі шокована, я впала на тверде покриття даху і одразу почула тріск тканини.

От зараза! Це ж мій улюблений светр!

Лише поглянувши на руку, я зі здивуванням помітила червоне. Довга доріжка стікала по передпліччю до ліктя і падала на підлогу важкими багряними краплями. В десяти сантиметрах від моєї голови стирчав металевий прут, за який я й зачепилась рукавом.

– Не думай, що ти найкраща, Дашо, – зверхньо промовила Яна, стоячи наді мною.

Дівчата за її спиною захихикали. Різко видихнувши, я схопила Яну з ногу. Смикнула. Та, верескнувши, повалилась на підлогу поруч. Лише тоді я встала на тремтячі ноги і спиною відступила назад до люка.

– Може, я й не найкраща, але, принаймні, мені не соромно за себе, – сказала я, відчиняючи його.

Яна розглядала зламаний ніготь, одночасно потираючи забиті коліна. Жодна з дівчат навіть не подумала їй допомогти.

– Не зачіпайте мене, якщо не хочете отримати те саме у відповідь. Це моє перше і останнє попередження.

За мною ніхто не погнався. Лише тепер, коли я була в безпеці, ліва рука запалала болем. Скривившись, я терпіла, тримаючись за драбину, аж поки ноги не торкнулися підлоги. Згори долинули приглушені голоси, тож я не стала затримуватись.

Кожен крок здавався подвигом, поки я спускалась на перший поверх. Дорога до гардеробу лежала повз роздягальні і спортзал. Ноги самі по собі зупинилися, коли я кинула погляд туди, де чувся сердитий свисток тренера, тупотіння ніг і голоси хлопців.

Десь серед них був і Денис.

Стиснувши зуби, я відвернулась і рушила далі.

– Де ти так довго блукала? – бурчала на мене зазвичай привітна бабуся в гардеробі, приймаючи жетон з номером. – Тільки твоя куртка і лишилась!