Розділ 67

Даша

Увійшовши до кімнати, освітленої неоновими лампами, я ніби потрапила в інший світ. Світ, в якому не було зобов’язань і тривоги. Не було страху і осуду. Міцно стискаючи молоток, який дала адміністратор, я трощила усе – посуд, старі вази, якісь статуетки, навіть манекен.

З кожною розбитою річчю я відчувала себе все вільніше. Піт стікав по спині, але я не зупинялася.

Денис поруч робив те саме. Він безжально знищував усе, що бачив, не думаючи двічі. В якийсь момент, задихаючись від втоми, я зупинилась і просто дивилася на нього. Спостерігала, як він рухався, немов руйнівна хвиля.

Лише за двадцять хвилин, коли в кімнаті не лишилося жодного вцілілого предмета, Денис опустив свій молоток і перевів погляд на мене. Важке дихання виривалося з нього уривками, від чого маска вкривалася шаром білої пари.

Вперше я бачила його таким – без титулів і метафоричних кайданів. Винятками були лише наші поцілунки, але тоді я була надто занурена в відчуття, щоб бачити щось навколо.

То ось він який – справжній Денис Гордієнко?..

Молоток вислизнув з його руки і з глухим стуком впав на підлогу.

Зірвавши маску з обличчя, він, досі важко дихаючи, зробив крок до мене, але різко зупинився. Я бачила по його очах, як кайдани знову повертаються. Тому, скинувши власну маску, скоротила відстань і, не роздумуючи, схопилася за його плечі й підстрибнула.

Руки Дениса автоматично спіймали мене за стегна, утримуючи від падіння. Я обвилася навколо нього, ніби він був буйком в безкрайньому морі, а мої губи впилися в його.

Я не знала, що я робила. Що ми робили. Я не хотіла думати.

Все, чого я хотіла – це цілувати цього нахабного хлопця знову і знову. З кожним разом це бажання бути ближче ставало все сильнішим. Руки – сміливішими. Поцілунки – відвертішими.

Стиснувши мої стегна сильними руками, Денис впивався в мій рот не менше, ніж я – в його. Я відчувала його жагу і жадібність глибоко всередині – так глибоко, що в якийсь момент на очі навернулися непрохані сльози.

А я не плакала вже так давно.

Лише коли десь збоку скрипнули металеві двері, я швидко зістрибнула на підлогу.

– Ваш час вийшов.

– Так... – задихаючись, озвалась я. – Вже йдемо.

Дівчина-адміністратор з розумінням всміхнулась і повернулася за стіл, залишивши двері відчиненими. Лише коли вона вийшла, я повернулася до незвично мовчазного Дениса. Він дивився на мене так, ніби я була найдивовижнішим видовищем у його житті.

Що я щойно зробила?..

Відчувши, як запалало обличчя, я мовчки вийшла з розтрощеної кімнати і зняла костюм. Шурхіт поруч підтвердив, що Гордієнко зробив те саме. Не піднімаючи очей, я попрощалася з адміністратором і вийшла надвір. В повній тиші ми сіли в машину і поїхали назад до його будинку.

Цього разу я не стала вмикати музику. Було щось заспокійливе в мовчанні – те, чого я раніше ніколи не відчувала. Голова здавалася порожньою, ніби всі думки замовкли.

Абсолютний спокій. Тепер я розуміла, чому він їздив у те місце.

Денис подав голос, лише коли припаркувався в гаражі будинку своїх батьків. Ми поверталися на вечірку, ніби прокидаючись від прекрасного сну.

– Тобі сподобалось? – спитав він, повернувшись до мене. В салоні було темно, але лампи гаражу давали достатньо світла, щоб роздивитися одне одного.

– Так, – охриплим голосом відповіла я і прокашлялась. – Дякую.

– Якщо хочеш, можемо їздити туди час від часу, – запропонував Денис.

– Домовились, – кивнула я.

Помітивши простягнуту долоню, я здивовано взяла її, потискаючи. В ту ж мить Денис витягнув з кишені куртки браслет і застібнув на моєму зап’ясті. Дрібний ланцюжок блиснув жовтим світлом.

– Що це? – розгубилась я, захоплена зненацька. – Навіщо?..

– З днем народження, дикунко.

Я здригнулася від тихого голосу і підняла очі на Дениса. Він лагідно всміхався – вперше без насмішки чи зверхності. Однією посмішкою він зігрівав мене зсередини, від чого очі знову засльозилися.

Ніхто, крім мами і сестри, не дарував мені подарунків.

Обережно, боячись порвати тонкий браслет, я повернула руку. Серед дрібних ланок показався знак безкінечності, всипаний прозорими камінцями. Я недовірливо глянула на Дениса, на що він ніяково розсміявся, відкидаючи волосся з обличчя.

– Не сприймай всерйоз. Я просто подумав, що це сподобається тобі більше, ніж усілякі квіточки і сердечка.

– Вгадав. Дякую, – пробурмотіла я, знову опускаючи очі на знак. Не втримавшись, я провела по ньому пальцем, повторюючи форму.

Повернувшись на вечірку, я одразу відшукала Міру. Вона виглядала так, ніби готова була заснути від нудьги на тому ж дивані, де я її й залишила. Проте щойно я відкрила рот, щоб вибачитись, що кинула її одну, як вона підняла руку.

– Не хочу нічого чути. Поки він тебе не ображає, мене не цікавить, чим ви займалися наодинці.

При згадці про кімнату гніву і поцілунок, мої щоки запалали. Міра, піднявшись з дивану, на це лише хмикнула з хитрою посмішкою.