Розділ 66

Даша

Ксюша стояла, обіймаючи Макса за шию. Він грався китицями хустки, якою вона зазвичай зав’язувала волосся в хвіст.

– Ні, – почула я спокійний голос хлопця.

– І ти навіть не шкодуєш? – поцікавилась моя сестра. Ще ніколи я не чула, щоб її голос звучав так м’яко.

– Футбол ніколи не був моїм улюбленим заняттям, – озвався Макс, обіймаючи її за талію і притягуючи ближче. – На відміну від тебе.

Щойно він схилився, я відвернулась і швидко – наскільки дозволяли туфлі – повернулася в будинок. Навіть холод більше не відчувався, поки я шукала Міру серед сотні облич. Вона сиділа в кутку, подалі від усіх, і незворушно читала щось у телефоні. Лише впавши поруч із нею на диван, я шумно видихнула.

– Де ти була? – спитала вона, ховаючи телефон у сумку.

– Ти не повіриш, що я щойно почула.

– Ти що, знову підслуховувала? – примружилась вона.

– Я ж не навмисне! – виправдовувалась я. – І взагалі, це корисна звичка для журналістів.

– Ну гаразд, – пирхнула Міра. – То що ти почула?

Я швидко переказала їй новини. По-перше, Макс зустрічається з моєю сестрою, а по-друге – він кинув футбол, хоча був кращим захисником команди.

Міра не виглядала здивованою. Я підозріло звузила очі, вдивляючись в її обличчя.

– Ти знала?

– Про футбол – так, – знизала плечима вона.

– Звідки? Навіть Денис мені про це не розповідав!

– Ярослав розказав.

– Ярослав?.. – здивовано повторила я, проте не встигла нічого додати, коли над нами нависла висока фігура.

– Отже, ви прийшли, – самовдоволено всміхнувся Денис.

– Нам просто стало нудно, – обороняючись, відрізала я.

– Тоді я з задоволенням це виправлю.

Схопивши за руку, він смикнув мене на себе, змушуючи встати на ноги.

– Що ти робиш? – запручалась я, проте він лише підморгнув.

– Це сюрприз.

На обличчі Міри заграла переможна посмішка, ніби вона щойно відгадала всі номери в лотерею. Невже вона знала? Чи просто здогадувалась, що Денис щось запланував?

Часу питати не було, тому що Денис уже потягнув мене на вихід. Вдягнувши куртки, ми попрямували в задню частину будинку через кухню, поки не опинилися в гаражі. Лише коли за нами зачинилися масивні двері, відрізаючи від шуму вечірки, я поцікавилась:

– І що ж це за сюрприз?

– Побачиш, – сказав Денис, відчиняючи переді мною дверцята вже знайомої машини. – Чи ти злякалася?

– Ще чого! – пирхнула я, пірнаючи всередину.

Виїхавши на дорогу, він ввімкнув радіо. Темний салон заповнили звуки рок-музики, і я здивовано перевірила станцію на магнітолі. Так і є – та сама, яку я слухала в його машині останній раз.

Схоже, смак Дениса покращився.

– Тепер ти скажеш, куди ми їдемо? – спитала я за кілька хвилин.

– Боюся, тобі доведеться почекати, – озвався він, хитаючи головою в такт музиці.

– Ти розмовляєш, як бабуся з вісімнадцятого сторіччя, – пробурмотіла я, схрестивши руки.

Денис весело розсміявся, кинувши на мене швидкий погляд, перш ніж завернув, виїжджаючи на головну трасу.

– А ти нетерпляча, мов дитина.

– Я не дитина! – обурилась я. – Між іншим, мені сьогодні...

Урвавшись, я відвернулася до лобового вікна і підібгала губи.

– «Тобі сьогодні» що? – спокійно поцікавився Денис.

– Нічого, – буркнула я. – Якщо ти не хочеш розповідати, то і я не скажу.

Він на це лише хмикнув. Я збиралася дутися всю дорогу, але швидко передумала, зачувши по радіо одну з улюблених пісень. Уже за хвилину ми з Денисом підспівували в унісон. Ми не потрапляли в потрібні ноти, але це було неважливо. Головне, нам було весело, незважаючи ні на що.

Думаю, на один вечір можна встановити тимчасове перемир’я.

Дорога до місця призначення зайняла близько п’ятнадцяти хвилин. Припаркувавшись біля непоказної цегляної будівлі, Денис повернувся до мене.

– Хочеш випустити пару?

– Що ти... – почала я, та він уже вийшов з машини. Я поспішила за ним, здивовано озираючись.

Район, в якому ми опинилися, був, м’яко кажучи, підозрілим. Вуличні ліхтарі світили тьмяно. Розбитий вщент асфальт перемежовувався глибокими тріщинами. Попід стінами невисоких будинків, що нагадували колишні цехи заводів, курила компанія татуйованих хлопців і дівчат. Вони з цікавістю оглянули нас, поки Денис, поклавши руку мені на спину, не завів мене в старі двері.

Я навіть не пручалася. По-перше, цей район нагадував промзону, в якій я загубилася не так давно. По-друге, від оточуючих віяло небезпекою, від якої хотілося сховатися якнайшвидше.

Денис якщо й помітив мою настороженість і мовчазність, то ніяк це не прокоментував. Його рука, притиснута до моєї куртки, дивно заспокоювала.