Розділ 65

Даша

Як би там не було, але наступного вечора ми з Мірою приїхали до його сміхотворно великого будинку знову.

Мама трохи засмутилась, коли я розповіла про наші плани – раніше ми завжди святкували мій день народження удвох. У нас була традиція ходити в кіно щороку в цей день, тож мені було соромно розчаровувати її. Тим паче, що мама спеціально помінялася змінами з подругою на роботі, аби бути вільною сьогодні.

– Ти точно не проти? – спитала я, поки вона стояла на порозі моєї кімнати, а Міра намагалася нафарбувати мене в честь свята.

– Не смикайся! – сварилась подруга, витираючи серветкою слід від туші на щоці, коли я повернула голову до мами.

– Звісно, ні, – лагідно всміхнулась мама, спостерігаючи за нами. – Досить тобі сидіти зі мною.

– Говориш так, ніби хочеш мене позбутися, – буркнула я.

– Ну що ти таке кажеш?

Пройшовши всередину, вона сіла поруч зі мною на ліжку і обережно обійняла за плечі.

– Я рада, що у тебе, нарешті, з’явилися друзі. Я знаю, як тобі їх не вистачало.

Міра на мить завмерла з щіточкою в руках, сидячи на стільці навпроти нас, а потім тепло посміхнулась нам обом. Навіть Малефісента, ніби відчувши, прийшла з вітальні і лягла просто на мою подушку, мов королева.

Отже, я заходила в дім сім’ї Гордієнків зі спокійною душею і совістю. Або майже спокійною – мама досі не знала про моє невеличке розслідування. Після успішної операції зі встановлення «прослушки» Арсен став дивитися на мене більш лояльно і навіть спитав вчора, як у мене справи. Сумніваюся, що він зробив би це, якби йому було усе одно. Принаймні, на це натякав ревнивий погляд Вовчика.

Я потроху завойовувала довіру Старшого, чого і добивалася.

Денис цього разу не зустрічав гостей біля входу. Натомість нас привітав чоловік зі сріблястим волоссям і в костюмі дворецького.

– Дашо! – почула я голос Ксюші, щойно ми з Мірою переступили поріг будинку.

Сестра вже спішила до нас в супроводі Лізи, а от Лери поряд не було.

Невже її не пустив той самий хлопець, про якого казав Єгор? Я саме збиралася спитати у неї про нього на минулій вечірці, поки ми танцювали утрьох, коли нас перервав Денис.

– З днем народження! – Ксюша обійняла мене, що було рідкістю останні два роки. – Бажаю тобі побільше здорового глузду і менше потрапляти в неприємності.

– Дуже смішно, – закотила очі я, обіймаючи її у відповідь.

Ліза привітно посміхнулась і теж привітала, на що я кивнула. Принаймні, я сподівалась, що моє обличчя виглядало більш привітно, ніж невдоволено. Поруч із нею, вдягненою в елегантну сукню, я почувалася гидким каченям.

Усі старання Міри тьмяніли перед красою Королеви університету – навіть те, що вона вмовила мене вдягнути сукню, яку подарувала мама. Світло-зелена, як мої очі, тканина гарно обрамляла плечі і розходилася м’якими хвилями до колін. Надто мило, на мій смак, але я не змогла відмовити мамі в такий день.

Лише коли Ксюша з Лізою відійшли, я видихнула і розправила плечі. Зрештою, це мій день народження. Мені, нарешті, виповнилося вісімнадцять.

Я офіційно доросла.

Розправивши поділ сукні, я дозволила Мірі підвести мене до столу з напоями. Дзенькнувшись келихами, ми зробили перший ковток червоної рідини.

Боже, яка гидота! І як інші це п’ють?

Міра тихо розсміялася, помітивши вираз мого обличчя, але нічого не сказала.

Її погляд на усе навколо рідко сходився з чужим. І якщо я одразу встрявала в суперечки, у неї була алергія на конфлікти. Ось і зараз, коли я повернула келих на стіл і взяла натомість помаранчевий безалкогольний коктейль з грейпфрутами, вона лише всміхнулась. Проте її посмішка швидко зникла, помітивши щось за моїм плечем.

Озирнувшись, я помітила Дениса в компанії інших футболістів. Серед них був і Ярослав. Судячи з посмішки, саме він і викликав у Міри таку реакцію. Я вже збиралася спитати в неї, що не так, коли помітила дещо дивне.

Макс відділився від натовпу і вислизнув у двері до саду вслід за моєю сестрою.

Куди це вони пішли?

– Я зараз прийду, – пробурмотіла я Мірі, перш ніж рушити за Максом.

Пробравшись крізь натовп другокурсників, що вирішили пограти в якусь гру з купою чарок, я вийшла надвір. Від холоду тіло одразу затремтіло, і я обхопила себе руками, озираючись.

Довкола не було ні душі. За дві хвилини, остаточно змерзнувши, я вже збиралася було повернутися назад, коли помітила альтанку, сховану в тіні дерев. І в ній хтось був.

Підкравшись ближче, я обережно визирнула з-за куща, на якому практично не лишилося листя, і здивовано відкрила рота.

Що тут відбувається?..