Розділ 64

Даша

– Куди ти дивишся?

Смикнувшись, я глянула на Міру, на обличчі якої вже вимальовувалася розуміюча посмішка. Ми саме сиділи в кафе на обіді в понеділок, а Денис з Максом вперше за довгий час підійшли до Ксюші і її подруг.

Макс зупинився позаду Ксюші і, поки інші розмовляли, непомітно гладив її волосся вздовж спини. Я підозріло звузила очі, спостерігаючи, як плечі моєї сестри розслаблювалися щоразу, як він торкався її.

Хіба вони не друзі? Ненавиджу не розуміти, що відбувається.

Але найбільшу увагу привертав Денис. Я мало не подавилася булочкою, коли він сів поруч із Лізою і завів невимушену бесіду.

Так, ніби й не цілував мене лише вчора в домі жахів.

Я досі відчувала на собі його запах, скільки б не приймала душ. Здавалося, що він в’ївся в мене назавжди, і це бісило найбільше. Чому я не могла викинути його з голови і прокручувала вчорашній вечір знову і знову? Чому серце завмирало, варто лише побачити його обличчя? Чому я сподівалася, що він подивиться на мене?

На мене, а не на Лізу, якій так легко посміхався.

Готова закластися, що з нею він ніколи не розмовляв так нахабно, як зі мною. Це означає, що вона подобається йому більше, ніж я? Хоча хто сказав, що я взагалі йому подобаюсь?

Відвернувшись, я нахмурилась.

– Нікуди, – буркнула я, повертаючи залишок булочки в упаковку і ховаючи в рюкзак. – Пішли назад?

Довгу секунду подруга збентежено оцінювала вираз мого обличчя, перш ніж кинути погляд на столик Ксюші. Потім кивнула і підвелася.

– Він щось сказав тобі?

Не було необхідності уточнювати, кого вона мала на увазі. Зітхнувши, я похитала головою.

– Я сама придумала те, чого немає.

Наприклад, почуття з боку Дениса.

Зненацька на телефон прийшло нове повідомлення. Вовчик питав, чи приїду я сьогодні. Погодившись, я зібрала свої речі, і ми вийшли з кафе, не озираючись. Однак не встигли дійти навіть до воріт, як нас нагнала висока тінь.

– Привіт, дівчата.

Серце знову забилося, мов скажене, лише від одного голосу Дениса, і я насупилась.

Серйозно, що з цим органом не так?

– Привіт, – насторожено відповіла Міра, штовхнувши мене ліктем в бік.

Скорчивши гримасу, я мовчки продовжила йти вперед. Денис не відставав, явно відмовляючись розуміти натяк. Навпаки, він схилився до мого вуха, продовжуючи іти в ногу зі мною, і пробурмотів:

– Ти дивовижно мовчазна для тої, хто мало не підпалив мене поглядом у кафе.

От зараза! Не думала, що він помітив.

– Що ти собі вигадав? – спалахнула я, зустрічаючи його погляд. – Не всі належать до твого фан-клубу. Мажор!

На губах хлопця повільно заграла посмішка.

– Ти хотіла мене обізвати? – хмикнув він. – Це більше схоже на комплімент.

Міра пирхнула від сміху, спостерігаючи за нами. Я кинула на неї сердитий погляд, перш ніж повернутися знову до Дениса.

– Щодо «дикунки» я відчуваю те саме.

– То ти щось до мене таки відчуваєш? Я знав, що ти не зможеш встояти.

– Ти... – пропихтіла я, поки він переможно всміхався. – Я не про те казала!

– Слухайте, – продовжувала веселитися Міра, – ви даєте концерти стендапу? Я б прийшла.

Глянувши на неї, Денис раптом посерйознішав. Пропустивши нас перед собою на територію університету, він заговорив знову.

– Приходьте до мене на наступну вечірку...

– На твоїх вечірках надто нудно, – хмикнула я, аби досадити йому за піддражнювання.

– ...завтра, – ніби не чуючи мене, продовжив він.

Різко зупинившись, я здивовано підняла голову.

– Що? – поцікавився Денис, зупинившись поруч.

– Нічого… - пробурмотіла я, продовжуючи йти до університету.

У дворі було ще небагато студентів, але й вони з цікавістю розглядали нашу дивну трійцю. Дехто з хлопців вітався з Денисом, і він кивав їм у відповідь.

На одній з лав я несподівано спіймала погляд Альони. Сьогодні вона була без Каріни і Віви. Після нашої останньої сварки дівчата віддалилися від неї, натомість намагаючись знову подружитися зі мною і Мірою. Я не хотіла ображати їх, але й довіряти більше не могла.

Лише Ілля сидів поруч з Альоною і, помітивши мене, накрив долонею руку дівчини і прошепотів їй щось на вухо. Вона кивнула йому і відвела погляд. Я зробила те саме.

Невже вони зустрічаються? Оце так парочка... Два чоботи, і обидва ліві.

– Відмову я не прийму, – продовжував тим часом Денис. – Якщо ти не приїдеш, я викраду тебе з дому.

Ну й нахаба!

– Моя мама буде вдома, тому у тебе нічого не вийде, – пирхнула я.  

– Вона мене любить, тому, навпаки, допоможе, – зовсім не засмутившись, озвався Гордієнко.

Поки я пихтіла поруч, намагаючись придумати відповідь, він уже помахав нам на прощання і з широкою посмішкою пішов до свого корпусу. Я дивилася йому вслід, аж поки Міра не спитала: