Розділ 63

Даша

Всупереч голосу розуму, який запевняв, що боятися нічого, серце забилось ще сильніше. Всією спиною і потилицею я відчувала тепло Денисового тіла. Ніздрі знову залоскотав аромат цитрусових.

Коли долоня, що затуляла мені рота, зникла, я озирнулась, опускаючи телефон з ліхтариком донизу.

– Що ти тут робиш? 

– Ти ж прийшла сюди за гострими відчуттями? – всміхнувся Денис.

Невже всі звуки, які ми чули, він створював навмисне?

– Ти з глузду з’їхав? – прошипіла я, штовхаючи його в груди, проте легше було б зрушити гору.

Світлі брови зійшлися на переніссі, коли він нахмурився.

– А ви? Що, якби тут був хтось інший? – понизивши тон, спитав він. – Ви подумали про це?

– Нікого тут не було, поки ти не прийшов!

– Он як? То мені піти?

Я завмерла, коли його голос впав на октаву. Відкривши рот, я просто стулила його знову, не видавши ні звуку.

Скориставшись моєю заминкою, Денис підступив ближче. Підлога жалібно скрипнула під його ногами, проте жоден з нас не звернув на це увагу.

Обережно знявши з мого волосся павутинку, його рука, ледь торкаючись, опустилась мені на талію. Кожен сантиметр шкіри, якого Денис торкався крізь шари одягу, спалахував тисячами іскр.

Немов зачарована, я не відривалась від його очей. Вони дивно світилися в місячному сяйві, що проникало всередину крізь проґалини в даху й вікна. Денис теж мовчав, підступивши трохи ближче.

Ніби маючи власну волю, мої очі опустилися до його губ. Згадалося, як це – коли вони торкалися моїх, що зараз поколювали, мов від голок. Я хотіла і водночас боялася зробити крок назустріч, хоча все моє тіло жадало цього не менше, ніж повітря.

– Все, що відбудеться тут, тут і залишиться... якщо хочеш, – прошепотів Денис, помітивши мою нерішучість.

Не в силах опиратися, я різко кивнула, схопила його за комір шкіряної куртки й смикнула на себе. 

Це був уже третій наш поцілунок, але відчуття навіть не думали притуплятися. Я сумнівалася, що це колись станеться. Щоразу, як ми зіштовхувалися, це було схоже на вибух.

Гаряче дихання змішувалося в єдине. Мої руки подорожували по тонкій футболці під розстебнутою шкіряною курткою Дениса, проводячи пальцями по виступах і заглибинах його грудей і пресу. Я хотіла це зробити відтоді, як побачила ті кубики, виліплені на численних тренуваннях.

Якщо мої руки вивчали тіло Дениса, то його власні – ні. Зовсім ні. Вони торкалися мене з однією метою – завоювати. Я відчувала їх усюди – у безнадійно скуйовдженому волоссі, на потилиці, коли він притягував мене ще ближче, на спині і талії. Але не спускалися нижче, хоча я могла закластися, що, якби не наше одвічне протистояння, вони давно були б уже й на сідницях. Це було помітно по тому, як долоні Дениса стискалися в кулаки щоразу, варто було їм опинитися на моєму попереку.

Здавалося, що пройшла вічність, але насправді – не більше кількох секунд. Коли з-за вікна почувся шурхіт, ми розірвали поцілунок, але не відсторонилися. Я важко дихала просто в губи Дениса, поки він утримував мій погляд в полоні своїх блакитних очей, ніби намагався щось сказати.

– Ну де ти там застрягла? – пролунав з темряви приглушений голос Міри.

Лише тепер пелена спала. Здригнувшись, я рвучко звільнилася з рук Дениса. Він і собі зробив крок назад. Його обличчя видавало таке збентеження, ніби він і сам піддався невідомим чарам цього дому жахів і не розумів, що робить.

Востаннє глянувши на хлопця, я, не прощаючись, вистрибнула з вікна в сухі кущі, що знову затріщали. Коліна підкосилися чи то від поцілунку, чи то від втоми, але Міра спіймала мене за лікоть останньої миті.

– То де ти була? Я встигла добігти до калитки, поки зрозуміла, що тебе немає поруч.

Ховаючи червоні щоки, я вимкнула ліхтарик і сховала телефон у сумку.

– Я... у мене нога застрягла в підлозі, – випалила я перше, що прийшло на думку.

З вікна позаду почувся дивний звук, схожий на пирхання, і Міра різко підняла голову.

– Ти це чула? Що, як там хтось є?

І не просто хтось.

– Та то, мабуть, привиди! – пробурмотіла я, потягнувши її за рукав до виходу з закинутої території. – Пішли. Досить з мене гострих відчуттів.

Принаймні, на сьогодні.