Розділ 62

Даша

Не озираючись, ми поспішили вздовж вулиці, обминаючи будинки багатіїв один за одним. Я повністю покладалась на пам’ять Міри і сподівалась, що цього разу ми не заблукаємо. З кожною годиною температура опускалася все нижче, і я зраділа, що не зняла теплий світшот.

Навіть якщо мені доводилось постійно боротись із собою, щоб не вдихнути його запах глибше у легені.

За півгодини ми дісталися до старого двоповерхового будинку, що стояв на околиці багатого району. За ним не було нічого, крім темного лісу, що тягнувся верхівками до нічного неба.

Проте мене цікавив зовсім не ліс. Це був сам будинок, який сміливо можна було використовувати в якості декорацій для фільмів жахів. Чорні шибки загрозливо витріщалися на нас, мов загрозливі очі. Цегляні стіни обвивали засохлі стебла плюща чи винограду. На похилому даху темніла велика діра, в яку, можливо, провалилися попередні непрохані гості.

Обнадійливо.

Зупинившись біля невеликої хвіртки, Міра нервово озирнулася. Впевнившись, що поблизу нікого немає, вона обережно просунула руку і підняла засув з іншого боку. Металеві дверцята, тихо скрипнувши, відчинилися.

Територія за парканом красномовно натякала, що господарі не бували тут щонайменше з десяток років. Ми з острахом ступали до будинку по ледь помітній стежці, яку майже повністю поглинули бур’яни. Висока пожовкла трава доходила нам до пояса.

Зненацька з лісу за будинком роздався глухий звук. Я тихо зойкнула, відчуваючи, як калатає серце в грудях, і глянула на чорні дерева. Жодна гілка не ворушилася, і навіть пронизливий вітер вщух.

Міра переді мною різко присіла, ховаючи голову в плечі. Я інстинктивно зробила те саме. З хвилину ми так і сиділи, сховані у траві й тримаючись за руки, але звук більше не повторився.

Я сподівалася, що мої очі не виглядають настільки нажаханими, як у подруги.

– Що це було? – прошепотіла я.

– Може, сова? – припустила Міра, знову стаючи на ноги.

Вона намагалася не видавати страх, але її спина залишалася напівзігнутою, немов вона щомиті готова була знову пірнути в зарості.

Цього разу ми попрямували до входу швидше. Схоже, не лише ми шукали тут гострі відчуття – скрипучі двері виявилися незамкненими. Лише опинившись за порогом, ми полегшено видихнули і ввімкнули ліхтарики на телефонах.

– Що тепер? – пошепки спитала я.

В такому місці не хотілося говорити в повний голос, ніби ми могли потривожити привидів старих господарів, що досі блукали в стінах своєї домівки.

Принаймні, це те, що розказала мені Міра, вмовляючи зазирнути сюди.

– Давай роздивимось усе навколо.

З цими словами вона рушила вперед по коридору. Як не дивно, але, незважаючи на запустіння, будинок не пограбували. На стінах, вкритих вицвілими багряними шпалерами, досі висіли мідні бра. Дерев’яна підлога скрипіла під нашими ногами при кожному русі, а зі стелі звисало мереживо павутини. 

В одне з них і вскочила Міра, відволікшись на чоловічий портрет на стіні.

– Ой! – завищала вона, відмахуючись від павуків і липких ниток, що приклеїлися до її рук, волосся і плечей.

Тихо посміюючись, я допомогла їй зняти з себе павутину і обтрусила руки, спостерігаючи за смертельно блідим обличчям подруги.

– Ти що, боїшся павутини? – спитала я, підсвічуючи собі телефоном, поки знімала з її потилиці черговий жмут.

– Павутини. Павуків. І комах теж, – здригнувшись усім тілом, пробурмотіла вона.

Десь над головою скрипнула підлога. Ми злякано перезирнулись. Почекавши, поки звуки припиняться, я поцікавилась:

– Що, навіть метеликів?

– Ти бачила їхні лаписька? – обурилась Міра, озирнувшись до мене. – І взагалі, перш ніж стати метеликами, вони спочатку живуть як гусінь.

– Невже є щось, чого ти боїшся? – всміхнулась я, коли вона востаннє перевірила свої плечі і увійшла в першу-ліпшу кімнату.

– Нікому не кажи.

– Не скажу, – пообіцяла я, вловивши в її голосі нотку вразливості.

Зупинившись посеред кімнати, ми повільно обвели ліхтариками приміщення, в яке потрапили.

Це була бібліотека або домашній кабінет. Вздовж однієї зі стін до самої стелі тягнулися полиці з сотнями книг, на яких не було такого товстого шару пилу, як на всіх інших предметах.

– Як думаєш, хтось читає ці книги? – тихо спитала я, наблизившись до книжкової шафи.

– Хіба що привиди, – скептично пробурмотіла Міра за спиною.

Я пробіглась пальцями по явно дорогих корінцях, задумавшись. Дійсно, хто б приходив у закинутий, нікому не потрібний будинок, щоб почитати?..

Бах.

Двері навпроти бібліотеки гучно грюкнули, зачиняючись.

– Тікаймо! – пошепки крикнула Міра.

Поки я завмерла, тримаючись за серце, яке вкотре за сьогоднішній день намагалось вистрибнути з грудей, подруга вже дременула до вікна. За мить кущі внизу затріщали, ламаючись.

Я вже збиралась зробити крок, аж тут на плече лягла важка рука. Я закричала, але звук повністю поглинула тепла долоня, притиснута до мого рота.