Розділ 57

Денис

– Синку, ну нарешті!

Зачинивши дверцята машини, я поспішив через весь гараж до матері. Вона ніколи не могла втриматися, щоб зачекати мене у вітальні. Наблизившись, я схилився, щоб вона мала змогу поцілувати мене в щоку, як робила все моє життя.

– Навіщо ти вийшла, мамо? Тут надто холодно, – пробурмотів я, обережно обіймаючи її у відповідь.

– Ніби це мене б зупинило, – посміхнулась вона, відсторонюючись. Обхопивши моє обличчя долонями, вона уважно оглянула мене. – Ти добре їси? А як справи з навчанням? Як пройшов футбольний турнір?

Ми нечасто спілкувалися по телефону. Обхопивши її тендітні плечі, я повів маму назад до будинку, одночасно відповідаючи на мільйон питань. Я навмисне приїхав сьогодні, в переддень Хелловіну, щоб провести з батьками більше часу. Вже ввечері вони збиралися в аеропорт – в чергову ділову поїздку.

День пройшов бездоганно. Я навіть жодного разу не посперечався з батьком щодо майбутньої кар’єри, а це вже був величезний прогрес. Хоча, можливо, я просто надто часто відволікався на думки про одну дівчину, що завтра вперше збиралася приїхати до мене додому.

Звісно, тут буде ще близько сотні студентів, але то вже дрібниці. Головне, що приїде вона.

Учора, в п’ятницю, коли я спіймав її з подругою в університетському дворі і особисто запросив на вечірку, Даша, звісно, відмовилась. Я продовжував іти поруч із ними, ігноруючи усіх навколо і вмовляючи її, аж поки Міра не перервала нашу суперечку:

– Ми приїдемо.

Треба було бачити обличчя Даші. Я мало не пирхнув, коли на ньому змішалися жах і недовіра. Її подруга на це лише закотила очі.

– Ненадовго, обіцяю, – напівголосно додала вона, поки Даша спопеляла її поглядом.

– Вас ніхто не прожене, – запевнив я. – Можете залишатися хоч до ранку.

Так я матиму більше часу, щоб подражнити маленьку дикунку.

– Ні-ні, - змовницьки всміхнулась Міра, відкидаючи на спину чорне волосся з фіолетовими пасмами. – У нас ще будуть свої плани.

– Які ще плани? – різко зупинився я. Даша теж здивовано підняла брови, повернувшись до подруги.

Куди це вони зібралися посеред ночі?

– Оце, Гордієнку, тебе вже не стосується, – байдуже кинула вона, перш ніж підхопити Дашу під руку і прискорити кроки.

Я ж залишився стояти на місці, обдумуючи почуте, аж поки на мене не налетів Ярослав. Його рука дружньо лежала на моєму плечі, поки очі слідкували за дівочими постатями.

– То часом не Даша й Міра? Про що ви розмовляли? – спитав він, потягнувши мене за плечі вслід за ними.

Відколи це він ними цікавиться?

– Про вечірку, – приховавши напруження, відповів я.

Очі воротаря загорілися ентузіазмом.

– Вони що, теж прийдуть?

– А що? – не витримав я, зиркнувши на хлопця.

Якщо не брати до уваги інтерв’ю, яке Даша брала в нашого воротаря місяць тому, я не бачив їх разом. Але що, як вони спілкувалися, поки мене не було поруч?

І якого чорта я про це взагалі хвилююся?

Не встиг він відповісти, як нас обступила решта футбольної команди. Окрім Макса, який все більше нагадував сталкера, слідкуючи за Ксюшею у художній студії. Георгій Юрійович дав нам вихідний, чого не робив останні два місяці, тож хлопці збиралися відпочити в одному з нічних клубів пізніше ввечері.

– То хіба не з журфаку дівчата? – спитав Сашко, розглядаючи спини Даші й Міри.

– Вони, – підтвердив Ярослав, не помічаючи, як напружились мої плечі.

– Може, цього разу мені теж перепаде поцілунок? – ласо всміхнувся капітан, досі не відриваючи погляд від Даші.

Не роздумуючи, я простягнув руку і схопив його за комір куртки. Очі Сашка розширилися, перш ніж спалахнути гнівом. Всі в команді беззастережно слухалися його під час тренувань, окрім мене, і його завжди це бісило.

Не моя вина, що лідер з нього нікудишній.

– Якого біса, Дене? – він теж схопив мене за куртку у відповідь.

Хлопці зупинилися, мимоволі взявши нас у кільце і закриваючи від зацікавлених поглядів оточуючих студентів. Вони переводили погляди з мене на капітана і не знали, що робити, поки ми з Сашком не відривали очей один від одного.

– Ніхто, – хрипко промовив я, виділяючи кожне слово, – ніхто не наблизиться до Даші. Ви мене зрозуміли?

Я попереджав усіх, але дивився лише на Сашка. В його очах промайнуло розуміння, коли він відпустив мене.

– А як же Ліза? Хіба в тебе вже немає Королеви?

Я змусив себе розтиснути кулак, в якому стискав цупкий матеріал куртки, і розправив плечі.

– Ми з Лізою ніколи не були разом, – голосно і впевнено заявив я.

По команді прокотилася хвиля здивованих вигуків. Нас з Лізою завжди хотіли бачити разом – це була мрія, в яку я й сам повірив, піддавшись пориву. Але тепер мене хвилювало дещо набагато важливіше.

– Даша поза грою, – нагадав я. – Це зрозуміло?