Розділ 55

Даша

Довгі години я лежала, не в змозі заснути. Крутилася в ліжку, збиваючи постіль, пила воду на кухні, гладила Малефісенту, що скрутилася в клубок на ліжку поруч зі мною, але сон так і не йшов. Прислухалася до кожного шереху у під’їзді.

Лише коли за вікном стихли усі звуки, а велике гучне місто, нарешті, затихло, я задрімала.

Здавалося, пройшла всього секунда, коли мене розбудив якийсь звук. Різко сівши, я роззирнулася, але не помітила в темній кімнаті нічого підозрілого. Я точно пам’ятала, що закрила за Мірою усі замки.

Звук, повторився – він долинав з вікна.

Нас намагаються пограбувати?

Якомога тихіше я встала з ліжка. Босі ноги торкнулися холодного паркету, але я не взула капці – їх звук міг мене видати. Натомість я схопила довгу чорну парасольку, яку забула Міра, і обережно прокралася ближче до вікна. За світлою тюллю не було видно нічого.

Тихий стукіт повторився втретє. Серце калатало вже в голові, але я стиснула заокруглену ручку парасольки ще міцніше. Зібравшись з духом, різко відсунула тюль і замахнулась...

За склом промайнула світла маківка. Ось хлопець підняв голову, і я так і завмерла зі своєю імпровізованою зброєю в руці.

– Денис?

Надворі, під моїм вікном, дійсно стояв Гордієнко. Посеред ночі, на холоді, поки всі спали. Помітивши мене, він всміхнувся і помахав, вказуючи на досі зачинене вікно.

Повернувши ручку, я ривком розкрила його і висунулася на тиху темну вулицю.

– Ти що тут робиш? – пошепки закричала на нього я. – Я думала, це грабіжники!

– І ти збиралася захищатись оцим? – насмішливо спитав він, кивнувши на парасольку, яку я досі стискала в руці.

– Ти навіть не уявляєш, на що я здібна, – хмикнула я.

Відкинувши її на стіл поруч, я визирнула знову. Денис був таким високим, що я лише трохи височіла над ним, спираючись на лікті.

– Можу лише припустити.

Всміхнувшись, він поклав руку на відчинену раму в небезпечній близькості від моєї долоні. Я ковтнула, але не відсунулася, щоб він не надумав собі зайвого.

– Впустиш мене?

– Обійдешся, – відрізала я. – Навіщо ти взагалі приїхав? Я думала, у тебе є компанія на цю ніч.

– Ревнуєш? – примружився він.

– Не дочекаєшся, – насупилась я. – Просто роблю висновки з твоєї розмови після гри.

Хлопець кліпнув і нахмурився.

– Якої розмови?

Я змусила себе не відводити погляд, поки зізнавалася:

– Я чула вас з Яною біля роздягальні.

Ще мить Денис просто дивився на мене, а наступної на його обличчі проступило розуміння. Долоня, що охоплювала відкриту раму, стиснулася сильніше, коли він підступив упритул до мого вікна.

Тепер нас розділяли всього тридцять сантиметрів, але я не відсунулася. Мене наче паралізувало. Світлі очі захопили у полон, з якого я не могла вибратися самотужки.

– Я збрехав, – тихо промовив він, утримуючи мій погляд.

– Про що? – насмішливо пирхнула я. – Невже твоя улюблена сукня – не червона з блискітками?

– Ти знаєш, про що я, – твердо сказав він. Його рука трохи зсунулася, поки наші долоні не торкнулися одна одної.

– Ні, не знаю, – вперто відсунулась я. – Просвіти мене.

Долоня Дениса лишилась на місці, коли він заявив:

– Ти маєш значення.

Я не відповіла. Здається, він почув в моєму мовчанні недовіру, тому що продовжив:

– Наше парі було просто жартом. Я не розумів, що накоїв, аж поки до мене не прийшла Яна. Вона почала розпитувати про тебе, і лише тоді до мене дійшло, що вона й інші дівчата так просто це не залишать. Я не хотів підставляти тебе, тому після гри намагався виправити ситуацію.

З хвилину я мовчала, вдивляючись в обличчя Дениса. Воно здавалося щирим, як і голос, але я все одно випрямилась і схрестила руки перед собою.

– Звідки мені знати, що ти не обманюєш мене зараз?

Денис зітхнув і прибрав руку з мого вікна.

– Нізвідки. Але я прошу тебе повірити мені на слово.

– Отак просто? – хмикнула я.

– Так просто, – кивнув він. Помовчавши, обережно додав: – В глибині душі ти знаєш, що я кажу правду.

Я підібгала губи. Він мав рацію – я бачила, що він не брехав. Інакше навіщо він би проїхав увесь цей шлях до мого дому посеред ночі? Він залишив власну вечірку, коли зрозумів, що я засмучена.

Просто щоб побачити мене.

Серце тьохнуло в грудях, ігноруючи всі розумні аргументи. Воно озивалося до Дениса, і він, схоже, це помітив. Знову підступивши упритул, він знову поклав руку на віконну раму, уважно стежачи за моєю реакцією. Зітхнувши, я поклала свою поруч – так, щоб ми знову торкалися одне одного.

– Ти віриш мені?

Схилившись нижче, я сперлася підборіддям на вільну долоню.