Розділ 53

Даша

Міра, накричавшись, всілася поруч і лише тепер звернула увагу на моє перекошене обличчя.

– І що ти тепер будеш робити?

Якби ж я знала.

Я не рухалася з місця – і тоді, коли пролунав свисток суддів, оголошуючи про закінчення другого тайму і гри в цілому. І тоді, коли обидві команди зібралися для оголошення переможця турніру. І під час церемонії нагородження переможців. Вовкам вручили кубок і грамоти, а я все сиділа і не могла змусити себе зробити хоч щось.

Денис уже практично просвердлив діру в мені, коли команди під гучні овації почали розходитися. Лише коли в його очах промайнуло щось схоже на розчарування, з мене ніби зняли закляття.

– А щоб його чорти взяли! – вилаялась я і гайнула на поле.

Я дійсно ненавиджу Дениса Гордієнка.

Помітивши мене, і Вовки, і Фенікси зупинилися на півдорозі до виходу зі стадіону. Я не зважала ні на них, ні на студентів і викладачів, що завмерли на трибунах, спостерігаючи за мною. Я ні про що не думала, поки з усіх ніг мчалася уперед, мріючи запхнути голову Дениса в пісок, як страусу.

Він теж не зводив з мене очей. І чим ближче я була, тим сильніше в них розгорався вогонь. Цікаво, хто з нас врешті-решт згорить у ньому?..

Не збавляючи швидкість, я практично врізалася в нього. Денис спіймав мене, втримуючи нас обох від падіння, а я тим часом вже обхопила його за шию, змушуючи схилитися нижче. І, зажмурившись, поцілувала в гарячі губи.

Весь світ зупинився, поки я цілувала Дениса, застиглого в тій самій позі. Його руки, ледь торкаючись, лежали на моїй талії. Довгі три секунди він не ворушився. Лише помітивши це, я, нарешті, відсунулася.

Невже він дійсно принизить мене перед усіма?..

Розплющивши очі, я здавлено видихнула. Блакитні очі Гордієнка палали, мов бензин. Міцно обхопивши руками, він відірвав мене від землі і тепер уже сам впився в мої губи поцілунком.

Хоча важко назвати це поцілунком.

Цього разу все відчувалося ще гостріше, ніж на ролердромі. Я повисла в повітрі, притиснута до Дениса, поки він поглинав мене так, ніби він – голодна людина, а я – його єдина їжа. Наші зуби стукалися, поки ми боролися за контроль одне над одним. Я не хотіла поступатися йому ні в чому, а він, захлинаючись адреналіном, навіть не думав зупинятися, притискаючи мене до себе все жадібніше.

Лише коли крізь шум у вухах прорвався рев трибун, я завмерла і розплющила очі. Денис теж схаменувся, згадавши, що на нас дивляться сотні людей, і повільно опустив мене на вологу траву. Відчувши, як запалало обличчя, я мовчки розвернулася, уникаючи його погляду, і побігла геть.

Довгі півгодини я провела, ховаючись від усіх у вбиральні. Мірі написала, щоб вона не хвилювалась і прийшла до мене додому ввечері.

Що? Я просто хотіла побути одна.

А якщо чесно, я сама себе не розуміла. Не розуміла, чому щоразу велася на дурнуваті провокації Гордієнка. Чому погоджувалася на авантюри, а потім шкодувала про них. Чому тікала, варто лише цьому нахабному павичу поцілувати мене.

Хтось із нас постраждає, якщо все так і продовжиться.

Опанувавши себе і переконавшись, що територія університету спорожніла – боже, благослови п’ятницю – я вийшла зі своєї схованки і попрямувала просто до чоловічої роздягальні. За моїм розрахунком, більшість гравців команди вже мала піти святкувати перемогу.

Я знала, що Гордієнко зазвичай ішов додому мало не останній. Він часто затримувався, щоб поговорити з тренером або Сашком, капітаном команди. Якщо спитаєте мою думку, з того хлопця був нікудишній лідер. Денис впорався б із цією роллю набагато краще.

Просто кажу.

Однак, завернувши за ріг, я різко повернула назад. В десяти метрах, не помічаючи нічого навколо, стояла Яна – та сама дівчина, з якою Денис цілувався не так давно, – і він власною персоною.

Вона що, переслідує його?

Сховавшись за рогом, я витягла з кишені смартфон, щоб зробити вигляд, що не підслуховую кожне їхнє слово, аж тут до вух долинули перші слова.

– Не можу. Я влаштовую вечірку.

По спині пробігла хвиля мурашок, від якої я мимоволі здригнулася. Зараз голос Дениса невловимо відрізнявся від того, яким він розмовляв зазвичай. Він здавався більш... байдужим. Таким, ніби йому доручили завдання, яке він не бажає виконувати.

– Вечірку? – охнула дівчина. – О, нарешті! У тебе вдома, так? Тоді мені треба бігти, щоб встигнути переодягнутися.

Коли він нічого не відповів, вона додала вже тихіше:

– Я вдягну твою улюблену сукню. Ту, що з червоними блискітками.

Його улюблену сукню? Я мимоволі стиснула телефон сильніше.

– Слухай, щодо цього... – раптом зам’явся Денис. – Я більше не хочу проводити час разом.

Проводити час разом... Це те, про що я думаю?

Серце гучно стукнуло у грудях, коли в безлюдному коридорі повила гробова тиша. Я повернула голову, більше не прикидаючись, що просто з кимось переписуюсь.

– Це через ту дівчину, що поцілувала тебе на полі? – різко спитала Яна. – Хто вона? Твоє нове завоювання?