Розділ 52

Даша

Це просто божевілля.

Як Денис все хитро провернув! Я хотіла просто підтримати його, а він обернув це собі на користь. Він хоче виставити мене посміховиськом на очах у всіх? Мало йому було того разу, коли він відшив мене в клубі?

Я не буду цього робити. Не буду. Не буду!

Але ось я тут, сиджу в першому ряду, поки сотні студентів довкола сходять з розуму, вітаючи Вовків і Феніксів на полі.

Міра поруч теж плескала в долоні, але хоча б не викрикувала дурнуваті гасла. Насправді сьогодні вона випромінювала набагато менше ентузіазму, ніж минулі два матчі. Єдине, що видавало в ній хоч якийсь інтерес до того, що відбувалося на полі, був погляд, що пильно стежив за гравцями.

Я теж не відривала очей від Дениса. Від його сьогоднішньої гри залежало моє подальше життя в універі – без перебільшень. Я вже бачила, як його фанатки влаштовують мені бойкот і знущаються, як це було у школі. Мені, звісно, не звикати, але я сподівалася почати в університеті все з чистого аркуша.

Денис одразу знайшов мене у натовпі, ніби знав, де саме я буду сидіти. Його багатообіцяючий погляд мало не змусив мене вибухнути.

Сподіваюсь, він не заб’є.

Щойно пролунав свисток, що сповістив про початок матчу, футболісти зірвались з місць.

Перші кілька хвилин команди завзято змагалися за м’яч. Він переходив то до Вовків, то до Феніксів, ні в кого надовго не затримуючись. Аж ось Денис перехопив передачу суперників і помчався до їхніх воріт.

Уже – на десятій хвилині матчу? Невже його так сильно мотивує мій поцілунок?

Проте не встиг Гордієнко добігти до воріт, як його практично обліпили троє Феніксів. Міра поруч схопилась на ноги, коли він зупинився. Йому нічого не лишалося, окрім як зробити пас капітану команди. Той, залишившись наодинці з воротарем, вдарив по м’ячу з такою силою, що мало не порвав сітку на воротах.

Перший гол.

У мене судомно смикнулося горло. Радіти чомусь не виходило.

– Вовки! Вовки! Вовки!

Вболівальники на радощах кричали і скандували назву команди, а Денис тим часом кинув на мене вдоволений погляд. Я похитала головою – це не рахувалося, бо не він забив гол, та хлопець не засмутився. Навпаки, його посмішка розширилася, коли він постукав себе по зап’ястю.

Натякав, що у нього ще купа часу.

Поки ми з ним сперечалися без слів, за спиною Дениса дві команди мало не побилися. Схоже, Феніксів дуже розізлив гол Сашка, але футболістів встигли розняти до того, як усе переросло у масову бійку.

До кінця першого тайму обидві команди поводилися пристойно. Я не сумнівалася, що зразкова поведінка викликана лише погрозою суддів вигнати хлопців з поля. Поки тривала перерва, я стежила за Гордієнком, але цього разу він на мене не дивився.

Його погляд був спрямований на Лізу, Ксюшу і Леру. Серце впало в п’яти, коли він підняв руку і помахав дівчатам. Вони помахали йому у відповідь, і мені раптом захотілося плюнути на парі й опинитися якнайдалі звідси.

– Що з тобою? Ти якась напружена.

Смикнувшись, я озирнулася до Міри. Вона незворушно гризла солону соломку і розглядала моє обличчя. Востаннє глянувши на королеву університету, я зітхнула і схрестила руки перед собою.

– Я зробила величезну дурницю.

– Що цього разу? – пирхнула від сміху подруга.

Коли я розповіла їй про парі, слідкуючи, щоб ніхто зі студентів збоку і позаду нас нічого не почув, Міра приголомшено похитала головою.

– І ти погодилась?

– Я ж не знала, що він вимагатиме! – розізлилась я. – Думала, він вигадає щось на кшталт «облийся холодною водою з відра».

Цього разу Міра розсміялась так голосно, що на нас почали озиратися. Втерши сльози, вона сказала:

– Ви обидва поводитесь, як діти.

Я скорчила гримасу, але сперечатися не стала.

Щойно розпочався другий матч, Денис став боротися за м’яч ще наполегливіше. Одного разу йому навіть майже вдалося забити гол, якби не воротар Феніксів, що спіймав м’яч. В той момент я видихнула з більшим полегшенням, ніж після здачі випускних екзаменів.

За п’ятнадцять хвилин до кінця матчу доля посміхнулась Гордієнкові знову. Зціпивши руки, ми з Мірою не відривали очей від поля. Денис мчався, мов вітер, обминаючи спочатку півзахисників, а потім і захисників команди суперників. 

Коли він наблизився до воротаря, вболівальники затамували подих. Я припинила дихати взагалі.

Час сповільнився. Ось він замахнувся...

Трибуни заревіли так, що у мене заклало вуха. Сотні голосів закричали, поки я продовжувала сидіти на місці, прикута до сидіння поглядом Гордієнка. І його посмішкою, яка має бути заборонена на законодавчому рівні як зброя масового ураження.

У мене величезні проблеми.