Розділ 51

Даша

– Звідки у тебе дірка на джинсах? – було першим, що спитала мама наступного ранку.

Чортихнувшись, я сховала ногу під кухонний стіл і сьорбнула чай. Добре, що вона не бачила сліди від пальців того любителя сімейства котячих.

– Випадково проштрикнула ручкою в універі.

– Ой, Дашо! – всміхнулась мама, сідаючи поруч.

– Ти краще розкажи, коли тобі дадуть відпустку? – натомість спитала я. – Вже середина осені, а ти так і не відпочивала в цьому році.

– Не знаю, доню. В лікарні надто багато роботи.

– То хай наймуть ще одну медсестру! – пробурчала я.

Мама лише заспокійливо погладила мене по голові, пригладжуючи неслухняне волосся.

Вона надто багато працювала. Завідуючий лікарні експлуатував її, ніби вона робот, а не жива людина. Я боялась, що якщо так продовжиться і далі, вона захворіє.

З цими важкими думками я й поїхала в університет.

Перші дві пари пролетіли непомітно. Трохи потепліло, тож ми з Мірою вирішили пообідати в університетському дворі випічкою з буфету. Дехто зі студентів вирішив вчинити так само, тож ми ледве знайшли вільну лаву, щоб присісти.

Видався погожий день. Я з насолодою підставила обличчя під сонячні промені, та не пройшло й двох хвилин, як над нами нависла висока тінь. Піднявши голову, я мало не подавилась пиріжком з капустою.

– Я вже думав, з тобою знов щось трапилось. Як нога? – спитав Денис, невимушено засунувши руки в кишені шкіряної куртки.

– І тобі привіт! – пропихтіла я, нашвидку проковтнувши їжу. – Вже краще. Ти для цього підійшов?

Міра поруч переводила веселий погляд з мене на Гордієнка, який не поспішав іти. Макса з ним чомусь не було. Я вже було відкусила ще шматочок пиріжка, коли він раптом спитав:

– Чим ти продірявила собі джинси?

Я виразно підняла брови, але Денис ніяк не відреагував, продовжуючи пильно роздивлятись маленьку дірку. Тоді я закотила очі й відповіла:

– Шпажкою для фруктів.

– Навіщо? – розсміявся він.

– Бо деякі хлопці не вміють тримати руки при собі! – відповіла за мене Міра.

Я зиркнула на неї, та вже було пізно.

З обличчя Дениса миттю злетіла посмішка. Підступивши на крок ближче, він схилив голову, ловлячи мій погляд.

– Хто до тебе чіплявся?

Його голос невловимо змінився. В ньому з’явилась загроза – як тоді, коли він захищав мене від Іллі. Двічі.

– Не знаю, – відмахнулась я. – Не хвилюйся, він більше не з’явиться. Я продірявила не лише джинси, як ти розумієш.

Денис всміхнувся у відповідь, але блакитні очі залишились серйозними.

– Я й не хвилювався.

Востаннє глянувши на дірку на нозі, він пішов на обід. Одразу за ним – очевидно, наздоганяючи – промчався Ярослав, на ходу привітавшись із нами. Подруга звузила очі, провівши його поглядом, але нічого не сказала.

Невдовзі пролунало важке «дінь-дон» – звук повідомлення у Міри. Поки я дивилась вслід хлопцям, вона швидко щось надрукувала і сховала смартфон назад у сумку.

– Що там?

– Просто спам, – коротко відповіла вона, відпиваючи воду з пляшки.

Я примружилась, але не стала розпитувати. Може, Ярослав таки дізнався номер її телефону?..

***

Час до останньої гри пролетів надто швидко. Я фізично відчувала, як він спливав, і нервувала все більше. Я не хотіла цілувати Дениса при всіх – на очах його і моїх друзів, на очах армії його фанаток, одну з яких він цілував при мені на парковці, на очах викладачів і ректора.

Я досі пам’ятала це відчуття – його губи на моїх. Його дикий норов. Ніби звір, що вирвався на волю з-під маски джентльмена. Його руки на моїй спині і у волоссі. Власну жагу, сили якої злякалась.

Хіба таким має бути перший поцілунок? Хіба він не має бути ніжним і романтичним? Чи ми самі вирішуємо, і тут не важливі усі «правильно» й «неправильно»?..

Ввечері переддень фінальної гри Денис був на останньому тренуванні, а я – вдома. Він більше не писав мені, і це було на краще. Якби він це зробив, я могла б зірватися.

Ні, все-таки романтика – це не моє. Не буду я цілувати Дениса Гордієнка ні прилюдно, ні наодинці!

Сподіваюсь, він не заб’є гол. А я добряче повеселюсь, придумуючи для нього власне бажання.