Розділ 49

Денис

– От і готово! – невдовзі сказав я, обережно поклавши руку на бинти, що туго обвивали ногу дівчини. – Не стрибай більше з вікон.

– Постараюсь, – всміхнулась вона.

Я кинув погляд на плакат, що досі висів над її ліжком, і розсміявся, помітивши ріжки, довгий ніс і викривлений в гримасі рот.

– Бачу, ти прикрасила моє обличчя!

– Просто зробила його більш правдоподібним! – посміюючись, озвалась вона.

– Он як?

Перемістивши долоню, я полоскотав її п’ятку, і Даша завищала. Я притримав її за литку, не дозволяючи прибрати ногу, і продовжив тортури.

– Досить, припини! – сміялась вона, намагаючись звільнитись, аж тут зашипіла від болю і завмерла.

Я швидко опустив ногу на покривало, подумки сварячи себе за легковажність.

– Вибач.

Вона лише відмахнулась. Перевіривши, щоб бинти не з’їхали, підняла на мене очі й примружилась.

– А як ти? Скоро третя гра.

Я завмер від її тихого тону. Губи вже смикнулись, щоб розтягнутись у рефлекторну посмішку, але я не став цього робити.

З Дашею це було зайвим. Їй було все одно, Король університету я чи хлопець, який не вміє кататися на роликах. З самого початку вона бачила мене справжнього.

– Хвилююсь, звичайно, – знизав плечима я.

– Футбол означає для тебе значно більше, ніж кар’єра юриста.

Це не було питання, тому я не відповів. Лише струсив волоссям, намагаючись прибрати його з очей. Помітивши це, Даша раптом підсунулась ближче. Простягнула руку, прибираючи пасма назад.

Між нами лишалась відстань, трохи менша витягнутої руки. Достатня, щоб це не вважалось чимось інтимним. Тоді чому ж мені раптом захотілось скоротити її ще більше?

Її пальці неочікувано ніжно проводили по моєму волоссю, як у п’ятницю в порожній аудиторії. І знову, як і тоді, всередині заворушилось щось таке, від чого руки смикнулись у спробі торкнутися Даші.

Я дозволив собі взяти її за руку і опустити на покривало між нами, але відпускати не поспішав.

– Можливо, мені не вистачає мотивації, – вирвалось у мене проти волі.

– Як щодо парі? – тихо спитала Даша, невірно розтлумачивши мої слова.

Її дихання трохи збилося, але я не став перевіряти, чи не сіла вона на хвору ногу. Просто не зміг відірватись від обличчя, залитого рум’янцем.

– Якого? – прошепотів я, опускаючи погляд на її губи.

Під моїм поглядом вони розкрились, мов дві пелюстки троянди, і налилися яскравим кольором. Чорт забирай...

Довелось відпустити руку Дашу і відсунутись, щоб втриматись від спокуси. Вона тим часом заявила:

– Якщо заб’єш гол, я виконаю одне твоє бажання. Якщо ні – ти виконаєш моє.

Я всміхнувся, вдивляючись в сміливу, але таку тендітну всередині дівчину. Даша навіть не підозрювала, який карт-бланш мені подарувала, але я буду радий її просвітити.

– Домовились. Яке твоє бажання?

Даша задумливо скосила очі за вікно, після чого знизала плечима.

– Мені ще треба подумати. А в тебе?

Моя посмішка розширилась, як і її очі.

– Якщо я заб’ю гол... ти поцілуєш мене просто на полі. При всіх.

Секунду Даша мовчала, переварюючи мою заяву. Потім скрикнула:

– Ти знущаєшся?! Я не буду цього робити!

– Пізно! – хмикнув я, зводячись на ноги. – Чи ти злякалась?

– Нічого я не злякалась! – рикнула вона, обережно піднімаючись за мною.

Продовжуючи посміхатись, я рушив в передпокій.

– Займи місце в першому ряду, щоб краще побачити мій переможний гол.

– Займу, щоб побачити, як ти програєш! – випалила Даша з-за спини, слідуючи за мною.

Розвернувшись, я підхопив її на руки й обережно переніс на тумбу, посадивши поруч із своїм рюкзаком. На ньому, звернувшись в клубок, зручно вмостилась Малефісента.

– Схоже, я їй вже подобаюсь, – всміхнувся я, простягаючи кішці руку, щоб вона могла зі мною познайомитись.

– Їй сподобався рюкзак, а не ти! – буркнула Даша, спопеляючи мене поглядом.

Взувшись і натягнувши куртку, я почекав, поки вона забере Малефісенту, і забрав рюкзак. Наостанок торкнувся пальцем кінчика носа Даші.

– Приїдеш завтра в універ?

– Звісно, – буркнула вона, відмахуючись від моєї руки, як від нав’язливої мухи. – Я не можу пропускати багато пар.

Кивнувши, я вийшов на сходову клітку. Даша зупинилась на порозі, щоб зачинити двері. Розвернувшись, я сказав:

– Не потрапляй більше в неприємності, дикунко.

– Не можу нічого обіцяти, – хмикнула вона і зачинила двері просто перед моїм носом.

Пирхнувши, я спустився сходами і вийшов надвір. Діставшись до машини, озирнувся і помітив Дашу у вікні. Вона стояла, спираючись на підвіконня, щоб не впасти, і дивилась мені вслід.