Розділ 48

Денис

Я вже хотів було відповісти, коли за її спиною з’явилась темноволоса жінка з добрими зеленими очима – мама.

– Дашо? Хто там прийшов?

– Добрий вечір, Анно Валеріївно, – якомога приязніше посміхнувся я.

– Денисе? – здивовано озвалась вона, переводячи погляд з мене на доньку, яка зараз нагадувала розлючене кошеня. – Щось сталося?

– Та ні, – знизав плечима я, вигадуючи на ходу. – Просто Даші сьогодні не було в університеті, і студрада доручила мені провідати її.

Даша ледь чутно хмикнула, коли мама м’яко обхопила її за плечі і відсунула вбік.

– Що ж ми стоїмо на порозі? Дашо, чому ти не запрошуєш друга в дім?

Моя посмішка на мить смикнулася, але я постарався не подати виду, поки проходив в передпокій і зачиняв за собою двері.

– Я поставлю чайник, – заметушилася Анна Валеріївна і зникла на кухні.

Залишивши рюкзак на тумбі для взуття, що одночасно служила і лавою, і полицею для сумок, я скинув кросівки і куртку.

– Тільки не насипай туди перець, – прошепотів я до Даші.

Лише тепер вона наче розморозилась і накинулась на мене.

– Нащо ти прийшов? У тебе що, вдома чаю немає?

– В компанії пити його веселіше, – підморгнув я.

Насолоджуючись її сердитим виразом обличчя, пройшов на маленьку освітлену кухню. Мама Даші саме розставляла чашки біля кошика з печивом. Я опустився на стілець біля дверей, аж тут помітив під столом їхню чорну кішку. Вона підозріло зиркала на мене жовтими очима зі свого укриття, але, принаймні, не шипіла.

– Мила кішка. Як її звати?

– Малефісента, – відповіла Анна Валеріївна, заливаючи пакетики окропом. – Вона не дуже звикла до гостей, а хлопці у нас взагалі ніколи не бувають. Тому краще дай їй звикнути до тебе.

Тут ніколи не було хлопців? Цікаво...

– Мамо! – обурено озвалась Даша з-за моєї спини, заходячи на кухню.

Я багатозначно перевів погляд на неї і всміхнувся. Проте посмішка швидко злетіла з обличчя, коли я придивився до Даші уважніше. Вона продовжувала триматися за стіну, ледь спираючись на ліву ногу.

Так і знав, що щось сталося!

– Що з твоєю ногою?

– Просто підвернула, – буркнула вона, важко опустившись на стілець поруч.

Сумніваюсь, що вона сіла б поряд, якби їй не було надто боляче йти далі.

– Даша вічно отримує травми, – зітхнула Анна Валеріївна, опускаючись по інший бік від доньки. – Все дитинство проходила з розбитими колінами й зідраними долонями.

– Навіщо ти це розказуєш? – ще дужче почервоніла Даша. – Не думаю, що Денису цікаво. Зрештою, він друг Ксюші, а не мій.

На цих словах вона повернула мені багатозначний погляд. Хмикнувши, я повернувся до Анни Валеріївни.

– Навпаки, дуже цікаво. Якою Даша була в дитинстві?

Очі дівчини округлились, але її мама вже поринула у спогади, в яких донька частіше водилася з хлопцями і ніколи – з дівчатами. Лише в університеті їй вдалося, нарешті, знайти подругу.

Півгодини пролетіли, як одна мить. Я насолоджувався приємною домашньою атмосферою і ніжністю, яку Даша проявляла лише до матері. Вона намагалась це приховати, але два роки навчання юриспруденції не пройшли для мене дарма. Я вмів бачити людей наскрізь, коли хотів.

Невдовзі Анна Валеріївна поїхала на роботу. Щойно зачинились вхідні двері, я підхопив Дашу на руки.

– Та що ти вічно мене хапаєш? – заголосила вона, брикаючись. – Постав мене назад!

– Припини, а то зараз упадеш! – розсміявся я, намагаючись втримати тіло, що звивалося, мов гусінь.

Пхнувши ногою двері в кімнату, я обережно заніс її всередину й поклав на ліжко.

– У тебе ще є та мазь, яку прописала медсестра?

Даша здивовано кліпнула, коли наші обличчя опинились у парі сантиметрів одне від одного, і кивнула. Я не ввімкнув люстру одразу, як зайшов до кімнати, тому зараз нас огортала напівтемрява. Лише з передпокою крізь щілину відчинених дверей лилося тепле жовте світло.

Вона притихла, але не робила жодного руху, щоб відсунутись. Я теж завмер, поки мої руки лежали на сірому покривалі по обидва боки від її тіла.

Зелені очі Даші заворожували. В них було стільки життя, стільки емоцій, що хотілось дивитись ще і ще.

– На столі, – зрештою, тихо сказала вона.

Зробивши над собою зусилля, я випростався. Повернувся до вікна. Там, біля древнього на вигляд ноутбука, дійсно лежав знайомий зелений тюбик. Схопивши його, я ввімкнув настільну лампу, руйнуючи магію напівтемряви.

– Сама підгорнеш штанину чи хочеш, щоб це зробив я?

– Ну ти й нахаба! – закотила очі вона, але потягнулась до лівої ноги.

– Взагалі-то я зараз лікар, а ти – моя пацієнтка!

Всміхнувшись, я опустився на ліжко поруч і скинув з її ніг пухнасті капці.

Даша нічого не відповіла. До мене долинуло лише нерозбірливе бурмотіння, дуже схоже на «збоченець». Проігнорувавши його, я обережно розмотав еластичний бинт, що обвивав щиколотку і стопу дівчини. Долоня мимоволі ковзнула по шкірі, і я дражливо всміхнувся.