Розділ 47

Денис

– Гордієнко! Ти що, спиш на ходу?

Стрепенувшись, я озирнувся на розлюченого тренера. Схоже, пропустив пас від Сашка. М’яч вільно покотився по траві мені за спину, поки я задумливо витріщався на свої бутси. Після витівки Даші з перцем чилі довелось замінити їх на нові.

А сьогодні вона взагалі не прийшла в університет.

Всю обідню перерву я чекав, що вона от-от зайде разом із подругою, але їх не було. Вже запізнюючись на пари, я зробив гак через їхній корпус, але і в аудиторії не побачив знайому гриву неприборканого волосся. Зате хлопець, що напав на неї, так і крутився коло її колишніх подруг.

Коли я наблизився, дівчата зашарілись, а він напружився.

– Ходімо, на пару слів, – кинув я, схопив першокурсника за плече і відвів подалі, в коридор. – Як тебе звати?

– Ілля, – обережно озвався він, слухняно слідуючи за мною.

Зупинившись подалі від чужих вух, я відпустив плече хлопця і впився в нього прискіпливим поглядом.

– Де Даша?

– Андрієнко? – розгубився він. Коли я нетерпляче кивнув, його адамове яблуко підскочило в горлі. – Вона сьогодні не прийшла.

– Точно? – примружився я. – Ти не маєш до цього ніякого відношення?

– Ні, клянуся! – підняв руки він, пополотнівши. – Я не знаю, де вона!

– А її подруга?

– Міра? Вона начебто хворіє...

Ще кілька секунд я вдивлявся в обличчя Іллі, але він не брехав. Зрештою, я кивнув:

– Можеш іти.

Коли він уже було відвернувся, я схопив його за плече знову, зупиняючи:

– Ти більше не підійдеш ні до Даші, ні до Міри. Зрозумів?

Коли він кивнув, я відпустив його і рушив на свої пари.

Де може бути ця дикунка? Навряд чи прогулює – судячи з її слів, Даша серйозно налаштована отримати стипендію. На повідомлення вона теж не відповіла і навіть не прочитала.

Ксюшу я не став питати про сестру – вони й так майже не спілкувалися. До того ж, у неї зараз своїх проблем вистачало.

Мені не лишалося нічого, як сходити з розуму, не знаючи, де Даша і чи не сталося з нею чогось знову.

Похитавши головою, я побіг за м’ячем. До фінальної гри турніру лишалося всього три дні, із кожним днем Георгій Юрійович все більше походив на розлюченого дракона. Того й гляди, вогнем плюватися почне.  До того ж, Макс так і продовжував частіше пропускати тренування, ніж з’являтися на них. Ось і сьогодні його не було.

До кінця тренування я вже ледь стримував злість.

Невже так важко відповісти на бісове повідомлення? Чому Даша така складна? За виключенням Лізи, я не пам’ятав жодної дівчини, яка б так безсоромно мене ігнорувала.

Після душу я нашвидку висушив волосся і практично побіг до машини. Діставшись до старого п’ятиповерхового будинку Даші, припаркувався неподалік, але виходити не поспішав.

Спершись руками на кермо, я примружився, відшукавши її вікно на першому поверсі. В ньому було темно, не дивлячись на сутінки, що вже накрили місто. Годинник на приборній панелі показував шосту вечора.

Де вона?

Раптом у сусідньому освітленому вікні промайнула невисока фігура. Вона одразу щезла, але я впізнав Дашу. Схоже, вона була на кухні.

Отже, з нею все гаразд? Тоді чому не прочитала моє повідомлення?

Вийшовши надвір, я грюкнув дверима сильніше, ніж треба, і рушив до під’їзду. З нього саме виходила жінка з лабрадором на повідку, тож я поспішив зайти всередину. Темне вузьке приміщення з облупленою блакитною фарбою на стінах освітлювала всього одна лампочка, вкручена під стелею. Натиснувши на дзвінок її дверей, я став чекати.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Аж тут по той бік пролунав знайомий голос, а за мить двері відчинились.

Та як можна бути такою легковажною!

– Ти б хоч у вічко... – почав було я, але замовк, оглядаючи дівчину з голови до ніг.

Куди поділись джинси й худі?

Даша стояла переді мною, здивовано розкривши рота, поки я оглядав її з голови до ніг.

Ще ніколи вона не виглядала так по-дівчачому. Непокірне волосся стирчало в усі боки з пучка на маківці. Замість звичного повсякденного одягу – рожева піжама на ґудзиках і величезні сірі капці у вигляді котів. Одну ногу Даша смішно підняла, немов лелека.

– ...подивилася, – закінчив я, повернувши погляд до її обличчя. – Прикольна піжамка.

Щоки Даші запалали, але очі підозріло примружились.

– Що ти тут забув?