Розділ 46

Даша

В підпільному клубі ми пройшли просто в кабінет до Арсена. Він уже чекав на нас, сидячи в кріслі за столом і розслаблено покручуючи в руці склянку з чимось схожим на віскі.

Коли ми ступили на поріг, він затримав задумливий погляд на картині Аїда і Персефони ще на мить, перш ніж спрямувати його на нас.

– Сідайте.

Я прошкутильгала до найближчого крісла і важко опустилась, спираючись обома руками на підлокітники. Шкіра під моїми долонями скрипнула, і Арсен відставив склянку вбік, окидаючи мене уважним поглядом.

– Що з тобою?

Вовчик мовчав, розвалившись у сусідньому кріслі, тож я зітхнула і розповіла, як виконала його доручення. Старший слухав, не перебиваючи, а коли я закінчила, ще з хвилину мовчки щось обдумував, не зводячи з мене очей. Лише коли я нервово посовалась на сидінні, він ледь вловимо всміхнувся.

– Я не помилився, коли дозволив тобі приєднатись до нас. Радий, що ти виправдала мої надії.

Я кліпнула, не розуміючи. Вовчик теж зацікавлено переводив погляд з мене на Старшого. Тоді він пояснив:

– Ігор – твій батько – мав гучну славу в кримінальних структурах. Знаєш, як його називали?

Я похитала головою, поки сама хапалась за кожну крихту інформації, яку він мені давав.

– Мельник. Це було справжнє прізвище, але його так звали не через це. Як думаєш, чому?

До горла підкотила нудота, коли я пробурмотіла:

– Він перемелював ворогів? Сподіваюсь, не буквально?

– Вгадала, – кивнув Арсен. – Не буквально, звісно, але якщо він на когось націлювався, то, вважай, цієї людини більше не існувало.

Канапе, з’їдені на прийомі, піднялися вже до горла. Тато, про якого мама завжди розповідала лише хороше, був настільки жорстокою людиною? Чи знала вона про цей його бік? Я сильно сумнівалась.

Арсен тим часом продовжував:

– Впевнений, якби він був тут, то пишався б тим, якою сміливою і рішучою виросла його донька.

Я стрепенулась, але старалася не подавати виду, що зацікавлена. Прокашлявшись, відповіла:

– Можливо.

– Бачу, приземлення було важким, – кивнув він на мої ноги. – Ти не привернула до себе зайву увагу?

– Даша трималась дуже впевнено, – вперше подав голос Вовчик, зиркнувши в мій бік. – Я був у залі і стежив за нею. Ніхто нічого не помітив, навіть я.

Коли я нічого не додала, Арсен перейшов до нього. Хлопець густо почервонів – так, що Старший одразу запідозрив щось нечисте. Його очі враз стали гострішими за бритву, а тон змінився на владний.

– Ти нічого не пропустив?

У Вовчика затремтіли руки, сховані під столом. Я швидко прокрутила його розповідь у пам’яті, перш ніж зрозуміла – він опустив розмову в саду, коли нас мало не викрив дворецький. Мабуть, боявся, що Арсен його за це покарає, адже хлопець відповідав за нас обох.

– Він забув додати, що ми розмовляли в саду за маєтком.

На мить в розкішному кабінеті повисла важка тиша. Вовчик нажахано повернувся до мене. Від його обличчя відлила вся кров, коли я пояснила:

– Він віддав мені пристрій і нагадав, щоб була обережною.

– І все? – звів брови Арсен.

– Все, – кивнула я, утримуючи пронизливий погляд Старшого.

Збоку почувся здавлений видих, ніби Вовчик до цього затримав дихання, але я продовжувала дивитися в очі Арсена, аж поки він не кивнув. На його губах заграла розуміюча посмішка, коли він оголосив:

– Чудово. Тоді ви вільні.

Насилу звівшись на ноги, я вийшла за двері першою і сперлася рукою на стіну в напівтемному коридорі. Вовчик вийшов слідом, схопив мене за ліву руку і поклав на свій лікоть.

– Зіпрись на мене і пішли. Я відвезу тебе додому.

Здивована, я прийняла його допомогу. В іншому випадку мені довелося б повзти, а я не хотіла псувати таку гарну сукню. Вже сидячи в машині я скосила очі на Вовчика і спитала:

– Чому ти не розказав, що кінець вечора я просиділа в саду?

Він вже оговтався від зустрічі з Арсеном і розслаблено всміхнувся, везучи нас до мого дому.

Може, я помилилася, і він не боявся свого Старшого? Діло тут було в іншому.

Вовчик не хотів його розчарувати. Арсен був для хлопця кимось на кшталт батька. Зрештою, він його практично виростив. З розмов у групі я зрозуміла, що його справжні батьки були наркоманами, і він залишився один, коли вони померли від передозування. Арсен знайшов його на вулиці, коли йому було всього десять – голодного і наляканого.

– Ти допомогла мені, – знизав плечима він, не повертаючи до мене голову. – Не здала, коли нас мало не спіймали на прийомі і не видала перед Арсеном. Я просто повернув борг.

Діставшись до мого дому, Вовчик зупинив машину. Кілька секунд, поки я взувалась і перевіряла, чи не забула нічого в салоні, він мовчки про щось роздумував. Проте щойно я вийшла з машини, поспішив за мною.

– Ти казала, що забираєшся в дім крізь вікно, якщо мама вдома. Я допоможу.