Розділ 45

Даша

Повернувшись до головного залу, я зупинилась неподалік від арки біля сходів. Тінь вдалині від світильників ховала мене від допитливих очей. Притулившись спиною до стіни, я дала собі пару хвилин, щоб заспокоїтись.

Я зможу. Немає нічого важкого в тому, щоб прослизнути в чортів кабінет, поки внизу знаходиться не менше п’ятдесяти людей.

Подумаєш. Раз плюнути.

За кілька хвилин Вовчик повернувся до роботи. Я помітила його на іншому боці залу з тацею в руках. Ніщо не вказувало на те, що ще кілька хвилин тому він валявся в кущах – хіба що злегка скуйовджене волосся. Спіймавши мій погляд, він просканував моє оточення і раптом кивнув головою.

Пора?

Я швидко озирнулась по боках. Дійсно, на мене ніхто не звертав увагу.  

Рухайся, Дашо.

Відірвавши паралізовані ноги від мармурової підлоги і стараючись виглядати невимушено, я прослизнула по той бік арки. На сходах теж було порожньо.

Діставшись другого поверху, я швидко роззирнулась. Порівняно з першим поверхом, залитим світлом, тут було доволі темно – коридор освітлювали лише настінні світильники.  По обидва боки від сходів тягнулися з десяток дверей, і всі вони виглядали однаково – усюди червоне гладке дерево з золотавими ручками.

Пам’ятаючи настанови Арсена, я повернула вліво, пройшла троє дверей і зупинилась біля останніх – домашнього офісу. Глибоко вдихнувши, обережно взялась за ручку і опустила вниз. Двері піддалися.

Хто залишає кабінет незамкненим?

Прослизнувши всередину, тихо причинила за собою двері. Перший пункт плану виконаний. Лишалось найголовніше.

Витягши з сумочки підслуховуючий пристрій, я підхопила руками поділ сукні і примружилася.

Маєток розташовувався в приватному секторі, тож світла від потужних вуличних ліхтарів тут не було. В кабінеті стояла темрява і тиша, в якій я намагалась практично навпомацки знайти вільну непримітну розетку.

Дослідивши стіну справа від дверей, я не знайшла їх взагалі. Час невпинно спливав, тож я швидко рушила до протилежної стіни. Однак і зліва мені не пощастило – єдина вільна розетка знаходилась на видноті.

– От зараза! – пошепки вилаялась я, роззираючись довкола.

За пару хвилин очі звикли до темряви і легко вловлювали обриси меблів – масивний стіл і крісло, повернуте спинкою до прочиненого вікна, ще два крісла по інший бік від столу. На самому столі – закритий ноутбук, настільна лампа і картотека з купою паперів.

Я кліпнула, розглядаючи ноутбук. Якщо господар користується ним постійно, він має під’єднуватись до розетки. По спині скотилася крапля поту, коли я кинулася до вікна, обмацуючи стіну під ним.

Так і є – в одну з розеток був ввімкнений ноутбук. Я продовжила шукати, підіймаючи цупкі темні штори від підлоги, поки не знайшла порожню розетку з протилежного боку. Від поспішності я мало не засунула в неї спітнілі в рукавичках пальці.

Тремтячими руками вставила маленький блочок і полегшено видихнула.

– Є...

Зненацька вдалині коридору почулися чоловічі голоси. Я різко випросталась і заметалась по кабінету, а голоси тим часом лунали все ближче.

Серце закалатало так, що я мало не оглухла.

Куди ховатися? Під стіл – точно ні. За штору – тим паче. Шаф у кабінеті не було, окрім книжкових полиць і вітрини з купою пляшок. Залишався лише один варіант. Повільно повернувши голову, я розкрила прочинене вікно ширше.

Боже, не віриться, що я це роблю.

Серце продовжувало молотом гупати у грудях, поки я залазила на підвіконня просто у підборах – часу знімати їх не було.

– Ти ще не бачив мою колекцію рому?

Тієї миті, коли ручка опустилась, я відштовхнулась і стрибнула. Політ з другого поверху не мав зайняти більше секунди, але здавалося, що пройшла ціла вічність.

Пролетівши темні вікна під кабінетом, я впала на руки й ноги, стараючись не забруднити сукню. І одразу охнула, затуливши рота тильним боком зап’ястя.

На щастя, під вікнами росла трава, але підбори зіграли зі мною злий жарт. Коли я приземлилась, ліва нога підкосилася, і щиколотку миттєво пронизав пекучий біль. Продовжуючи затискати рот, щоб заглушити тихі стогони, я зашкутильгала подалі.

Аби лише господар і його гість не вирішили визирнути у вікно...

Обігнувши маєток, я зціпила зуби і випростала спину. Обтрусила долоні, розправила сукню, перевіривши, чи вона не порвалась. Поправила зачіску і вийшла в сад. Присівши на пофарбовану білим лаву, я постаралась розслабитися і просто чекати закінчення вечора.

Ніщо не змусило мене повернутися в зал до гостей – ні жовтневий холод, ні дворецький, який знову спіймав мене в саду.

Після виконаного доручення у мене надто сильно тремтіли руки – адреналін давав про себе знати. Я б не змогла довго прикидатися спокійною, як цього потребували обставини. Зрештою, дворецький змирився і приніс плед, щоб я накинула його на плечі.

За годину гості почали розходитись. Я теж не стала затримуватися і, пройшовши крізь будинок востаннє, щоб мене побачили, вийшла через парадний вхід.