Розділ 44

Даша

Переді мною стояла мати Дениса Гордієнка. Я була в цьому так само впевнена, як і в тому, що я краще з’їм канапе разом із шпажкою, ніж дозволю йому спіймати мене сьогодні ввечері.

Не помічаючи мого шоку, жінка прийняла порцію, яку я досі простягала, і спробувала закуску. Задоволено примружившись, вона кивнула.

– Дійсно, чудово. Дякую.

Розморозившись, я відвернулась і запхнула в рот власну порцію. Якийсь час жувала, уникаючи погляду жінки, поки вона не промовила:

– На цих прийомах завжди так нудно. Особливо, для молоді. Мого сина сюди зазвичай не затягнеш.

Отже, Дениса тут немає?

Я скосила на неї очі й ніяково посміхнулась. Вона повернула мені посмішку і представилась:

– Я – Ольга.

Я злегка потиснула їй руку, пробурмотівши власне ім’я. Вона окинула мене замріяним поглядом і сказала:

– Я раніше тебе не бачила. З ким ти прийшла?

– Я вперше приїхала, – відповіла я, ухиляючись від питання.

Зненацька поруч із Ольгою виріс чоловік, такий же високий, як і Денис, і з такою ж квадратною щелепою. Я запанікувала, злякавшись, що вони зараз розпочнуть мене допитувати, але він, коротко кивнувши мені, злегка торкнувся спини дружини:

– Я всюди тебе шукав, люба. Михайло з Лілією хочуть запросити нас на обід на наступних вихідних.

– Це мій чоловік, Дмитро, – з ніжною посмішкою поглянувши на чоловіка, представила нас Ольга. – А ця мила дівчина – Даша.

За нашими спинами зненацька хтось пирхнув. Повернувшись, я помітила спину Вовчика, який вже тікав в інший бік з тацею в руках.

Прослідкувавши за ним поглядом, я повернулася до подружжя Гордієнків і видавила з себе посмішку. Потім, пославшись на необхідність знайти знайомого, я поспішила до подвійних скляних дверей, відчинених у сад.

Прохолодне жовтневе повітря кусало мене за оголені плечі, але я вперто йшла по вимощеній доріжці, освітленій маленькими ліхтариками. Підбори цокали на камінні при кожному кроці, поки з кущів у темряві не виринув Вовчик у білій формі офіціанта. Лише тоді я зупинилася і схрестила руки.

– Ти б ще засміявся при всіх! – не гаючи часу, прошипіла я. – Ти хоч знаєш, з ким я розмовляла?

– Яка різниця? – знизав плечима хлопець, всміхаючись. – Все одно ми їх більше не побачимо.

Я нахмурилась, відчуваючи щось схоже на смуток, хоча не повинна була.

– Неважливо, – струснувши головою, я простягнула долоню. – Давай. І чому не можна було віддати його мені до прийому?

– Тому що ви, дівчата, часто вивертаєте сумки, коли шукаєте помаду або що там у вас ще є. Я не хотів, щоб хтось випадково його побачив.

Вовчик поліз рукою в кишеню і витягнув маленький прилад, схожий на блок для зарядки телефона. Я ледве встигла сховати його в сумку, коли почула за спиною чужі кроки.

Хлопець завмер, розгубившись. Кроки лунали дедалі ближче – занадто близько, щоб втекти. Я  не придумала нічого кращого, ніж штовхнути Вовчика просто в ідеально підстрижені кущі. Хруст гілок затих за дві секунди до того, як дворецький, якому я показувала запрошення на вході, вийшов з-за рогу.

– У вас все добре, пані?

Я натягнула на обличчя посмішку і зробила крок до нього і подалі від кущів, куди закинула напарника.

– Так. Я просто дихала свіжим повітрям.

Підтверджуючи свої слова, я з насолодою вдихнула холодне повітря в легені. Дворецький став на доріжці боком і жестом запросив мене повертатися. Я слухняно пройшла повз нього, молячись, щоб Вовчик не здумав поки що вилазити з кущів, але звідти не долинало жодного шурхоту.

Пора було переходити до виконання доручення Арсена.