Розділ 43

Даша

– Покажи, як ти будеш посміхатись.

Я закотила очі на прохання Вовчика, але старанно розтягнула губи в посмішці. Він, помітивши її, пирхнув.

– Краще не посміхайся. Може, потисни мені руку, ніби вітаєшся?

– Ти мене вже дістав, – пробурмотіла я, стискаючи його руку.

Зойкнувши, хлопець висмикнув свою долоню з моєї. Машина на мить вильнула вправо, але він вчасно її вирівняв.

– Ти що, на армреслінг їдеш? Це світський прийом, а не змагання.

Я ображено схрестила руки перед собою, поки Вовчик продовжував вести старенький седан вечірніми вулицями міста.

– Чому Арсен доручив це завдання саме мені? – спитала я. – Я зовсім не схожа на леді – навіть у сукні.

В голові сплив образ Лізи Острозької, який я поспішила відігнати подалі. Єдине, що мене повинно хвилювати – це вірогідність зустріти її або Дениса на прийомі.

– Сказала б краще «дякую», – пирхнув Вовчик. – Схоже, ти на особливому рахунку, якщо тобі доручили таку дрібницю.

– Дрібницю? – перепитала я. – А що він доручає тобі?

Звернувши на перехресті, Вовчик відповів:

– Зазвичай я передаю інформацію. Арсен займається більш тонкою роботою, ніж, наприклад, силовики чи торговці. Ми ніби як... шпигуни й розвідники.

Шпигуни й розвідники. Що ж, це дійсно краще, ніж альтернатива.

– Ти ж будеш десь поруч? Підстрахуєш мене?

– Для того й їду, – кивнув він. – Але постарайся впоратися сама – офіціантам не можна заходити на другий поверх.

– Постараюсь.

Коли ми припаркувались неподалік від величезного триповерхового маєтку з брунатного каменю, уже стемніло. Вовчик востаннє оглянув мене з голови до ніг і задоволено кивнув.

Я нервово розправила складки на вечірній сукні, яку Арсен прислав учора ввечері, і взула підбори висотою не менше десяти сантиметрів. На колінах лежав крихітний сріблястий клатч, а нігті, волосся і макіяж я відправилась робити одразу після пар в салон краси, який вибрав і оплатив теж Арсен. Мамі довелось сказати, що я йду на вечірку. В якомусь сенсі, так і було.

Я побоялася спитати, у скільки Арсенові обійшлося зібрати мене на вечір, але воно того було варте. Принаймні, я ще ніколи не виглядала так, як сьогодні. Він навіть рукавички по лікті купив!

– Запрошення взяла?

Замість відповіді я дістала з клатчу цупкий прямокутний папірець, який дав мені Арсен. Годинник на приборній панелі показував, що у мене лишалася ще година до початку прийому, а от Вовчику уже пора було йти. Потягнувшись до заднього сидіння, він захопив пакет з формою офіціанта і кивнув мені.

– Удачі.

Показавши на вході запрошення довгов’язому чоловікові, схожому на дворецького, я прослизнула в хол, а з нього – в основний зал, залитий світлом. Під стелею висіла найбільша люстра з усіх, бачених мною раніше, а мармурову підлогу вкривали темні прожилки. З залу поруч долинала тиха ненав’язлива мелодія – жива музика.

Десятки витончених жінок і дівчат різного віку походжали туди-сюди, стиха перемовляючись між собою і розглядаючи вбрання присутніх. Пара бізнесменів, що стояли в трьох кроках від мене, з крайнім інтересом сперечалися про ціни на акції якоїсь невідомої мені компанії.

Офіціанти снували поміж гостями, пропонуючи на позолочених тацях келихи вина або шампанського і крихітні закуски. Серед них промайнув і Вовчик у костюмі і з метеликом на шиї. Я мало не пирхнула, зустрівшись із ним поглядом. Він же, помітивши мене, одразу змінив курс і наблизився.

– Бажаєте чогось, пані?

Я міцно стулила губи, щоб не розсміятися від його звернення. Він виразно зиркнув на мене і пробурмотів краєм рота:

– Візьми келих і припини реготати.

З мене вирвався крихітний смішок, перш ніж я встигла його зупинити. Під сердитим поглядом Вовчика я таки простягнула руку до шампанського і зробила ковток. Бульбашки одразу вдарили в ніс, і я мало не чхнула.

– Ти нас спалиш! Заспокойся, – ледь чутно прошипів хлопець.

Він поспішно відійшов – на мене вже звернули увагу дві жінки неподалік. Відвернувшись від їхніх оцінюючих поглядів і лавіруючи між нескінченими різнобарвними сукнями і костюмами, я подалася до столів. Там ідеально рівними рядами були викладені сотні канапе всіх кольорів і видів.

Вибравши щось, віддалено схоже на креветки, затиснуті між помідорами черрі і кубиками сиру, я поклала їжу в рот і задоволено загуділа.

Хоч наїмся досхочу, поки є час.

– Як вам креветки? – роздався раптом м’який жіночий голос.

Підскочивши, я обернулась з повним ротом. Поруч, оглядаючи стіл, стояла невисока – можливо, всього на кілька сантиметрів вища за мене – жінка.

Її чорна сукня хвилями спадала від талії до підлоги, а з розрізу збоку визирала струнка нога. Золотисте волосся зібране в вишуканий пучок на потилиці, а передні пасма закривали обличчя так, що я не могла його роздивитись. У вухах виблискували золоті сережки розміром з невеличкі каштани.

– Дуже смачні, – поспіхом проковтнувши закуску, видавила я.