Розділ 40

Даша

Коли ми повернулись, бій уже скінчився. Більшість відвідувачів розійшлись, а решта сиділи в барі. Вовчик повів мене до нашої компанії, де вже обговорювали результат сьогоднішнього поєдинку.

Неподалік, на помості ді-джея, сиділи двоє старших хлопців – Єгор з Саньком. Вони трохи лякали, тому я зазвичай трималась від них подалі. Обидва притискали до обличчя пакети з льодом, що призначались для боксерів. Спіймавши злісний погляд Єгора, я швидко відвернулась.

– То що? – спитав Вовчик, вмостившись поруч із Анжелою. – Хто переміг?

– Влад, звісно. Це було й так зрозуміло.

– А що сталося з ними? – поцікавилась я, кивнувши на побитих хлопців.

Дівчина озирнулась, щоб побачити, на кого  дивлюсь, і хмикнула. Веселощі зникли, коли вона відповіла:

– Це теж заслуга Влада і його друга.

– Та ну? – стрепенувся Вовчик, теж озираючись. – Як вони потрапили йому під руку?

– Не поділили дівчат, – презирливо пирхнула Анжела і раптом зітхнула: – Хотіла б я, щоб і за мене так бились хлопці...

– Хочеш, я когось поб’ю? –

Слава, що сидів по інший бік від неї, закинув руку їй на плече. Вона скинула його руку, поправляючи волосся. Її щоки при цьому почервоніли.

– Ой, відчепись!

– От і зрозумій потім цих дівчат, – пробурмотів Слава, відійшовши до інших хлопців.

Я хмикнула.

– Краще вміти захищатись самій, а не чекати, поки хтось тебе врятує.

Хлопці, почувши мої слова, зацікавлено повернули голови. Анжела пирхнула.

– Що ти про це знаєш?

– Щось та й знаю.

Я вмостилась по інший бік від Вовчика. Він простягнув мені пляшку коли з ящика поруч.

– Вона побила Вовчика, забула? – нагадав їй Андрій, друг Слави.

Оточуючі зареготали, а Вовчик почервонів, як рак. Я ніяково засовалась – стало шкода хлопчину.

– Він молодший за мене. І мені просто пощастило.

Хлопці на це лише знизали плечима, після чого повернулись до обговорення бою і того, хто скільки поставив на Влада. Слава поставив на Гремліна і програв, а от Анжела виграла і тепер задоволено розмахувала перед носом хлопця його ж грішми.

Вовчик у розмові участі не приймав. Його спина згорбилась, а сам він ніби намагався стати меншим, щоб на нього не звертали увагу.

– Не слухай їх, – тихо пробурмотіла я, щоб почув лише він.

– Відвали, – відрізав він,

Рвучко підвівшись, він пішов до іншої компанії. Я провела його поглядом і зітхнула.

І які з нас напарники?..

***

– Чому ти нервуєш? – раптом спитала Міра, вириваючи з важких думок.

Я й не помітила, що знову розчісувала ліву руку. М’якої жовтневої прохолоди я навіть не помічала.

– Просто завтра ввечері доведеться дещо зробити, – зітхнула, ховаючи долоні під стегна, щоб не повернутись до згубної звички.

Ми сиділи в одному з центральних парків міста, і я саме розповіла Мірі про вчорашній похід у бійцівський клуб.

День видався без дощів, тому ми вибрались погуляти. В неділю тут було багато людей – в основному, сім’ї з дітьми. Нам пощастило знайти останню вільну лаву неподалік від дитячого майданчика, тож тепер ми спостерігали за двома малюками, що не могли поділити одну машинку і кричали все голосніше.

– Це що, – понизивши голос, промовила подруга, – для...

Вона не наважилась називати моїх нових знайомих бандитами в громадському місці. Я вдячно глянула на неї, поки сама зсутулилась.

– Ага, для них.

Міра стривожено нахмурилась, коли я підняла ноги на лаву і обійняла коліна. Не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що я зовсім не хотіла виконувати доручення Арсена. Я не хотіла ставати частиною мафії, але вибору не лишалося.

Щоразу, коли я поривалась відмовитись, в голові спливало обличчя тата... і я лишалась.

– Що саме? – спитала Міра. Тон її голосу був в однаковій мірі осудливим і заінтригованим.

Ця дівчина явно мала своїх тарганів у голові. Хорошою дівчинкою її міг назвати лише той, хто її не знав.

– Я не можу сказати, – відповіла я, пам’ятаючи попередження Арсена, – але це не те, про що ти думаєш. Нікому не буде від цього шкоди... принаймні, я на це сподіваюсь.

Повз нас пройшло стареньке подружжя. Я почекала, поки вони поволі пройдуть, тримаючись попід руки, і змінила тему:

– То як пройшло інтерв’ю з Ярославом?

Коли я тікала від Дениса у п’ятницю, подруга саме розмовляла з воротарем Вовків. При згадці про нього її темні очі блиснули, проте обличчя напружилось.

Замість відповіді вона витягла телефон і показала заявку від нього в друзі в соцмережі. Сторінка Міри була приватною, тому він не міг підписатись, поки вона не дозволить.

І вона не дозволила. Але й не відхилила.