Розділ 39

Даша

– А як же бій? – запротестувала я. – Ми ж пропустимо третій раунд!

Обличчя хлопця посуворішало. Схопивши мене за лікоть, він розвернув мене до себе й прошипів, схилившись ближче:

– Тобі жити набридло? Зі Старшими не сперечаються!

Я здивовано підняла брови, оглядаючись.

– Вони десь тут?

– Ні, – сердито буркнув Вовчик і потягнув мене за собою. Я звільнилась і пішла поруч сама, коли він додав уже тихіше: – Старші і віп-клієнти спостерігають за боями окремо від натовпу.

Хто б сумнівався.

– Не здумай щось ляпнути, коли прийдемо до них. І взагалі краще відповідай, лише якщо спитають.

– Ага, зрозуміла, – закотила очі я.

Хлопець знову зиркнув на мене, і я підібгала губи.

Вибравшись до одного з незнайомих мені коридорів в кінці залу, ми пройшли кілька дверей і дісталися до тих, перед якими стояв ще один охоронець. Впізнавши Вовчика, кремезний чоловік кивнув нам і відчинив двері.

– Як бій? – одними губами спитав він, старанно ховаючи жвавий інтерес. Я стримувала посмішку, роблячи вигляд, що чухаю кінчик носа.

– Ще не закінчився, – ледь чутно відповів Вовчик, проходячи всередину.

Переступивши поріг віп-залу, я постаралась приховати хвилювання. Насправді ж живіт скрутило від нервів.

В невеликому залі, меншому за нічний клуб, в який я ходила з Альоною, було тихо. Після оглушливих криків натовпу на мить здалось, що я втратила слух, аж поки не почула тиху мелодію, що лунала з колонок.

В напівтемряві виднілись столики з напівкруглими диванами. Над кожним висіла самотня лампа в темно-помаранчевому плафоні. Вони були єдиними острівцями світла, між якими час від часу походжали мовчазні офіціанти.

На деяких диванах розвалились владного вигляду чоловіки – дехто з друзями або, скоріше, знайомими. Інші – з дівчатами, ненабагато старшими за мене. Повітря заполонили аромати дорогих парфумів і сигар.

Лише один з віддалених столів займала самотня чоловіча постать. Помітивши нас, Арсен махнув рукою. Туди ми й попрямували.

Чоловіки окидали мене байдужими поглядами і відвертались назад до екранів на столі, де стежили за продовженням поєдинку. Я подумки похвалила себе за те, що вдягнула улюблене худі на два розміри більше, ніж треба.

Відчувати на собі увагу верхівки мафії, гостів-бізнесменів або навіть політиків було неприємно – не покидало відчуття, ніби я потрапила в лігво хижаків. Вони б розірвали мене на шматки, а потім спокійно повернулись до своїх справ.

– Ось і ви, – оксамитовим тембром озвався Арсен, щойно ми наблизилися.

Перед ним на столі стояв ноутбук. Опустивши кришку, він жестом вказав на диван навпроти себе:

– Не стійте. Не треба привертати зайву увагу.

Ми з Вовчиком обережно присіли. Шкіряна оббивка скрипнула, і я зіщулилась від неприємного звуку. Арсен тим часом підняв склянку з бурштиновою рідиною. На широкому зап’ясті, визирнувши з-під темної сорочки, блиснув коштовний годинник. Темні очі при цьому не відривались від мене.

Лише силою волі я змусила себе сидіти прямо. Здавалось, Арсен перевіряє мене. Його жести були розслабленими, але погляд сканував, намагаючись прочитати думки.

Вовчик мовчки сидів поруч і не виказував жодного занепокоєння. Мабуть, він уже давно звик до манери спілкування свого Старшого.

Коли склянка, нарешті, повернулась на стіл, Арсен заговорив:

– Як твої справи, Дашо? Освоїлась серед нас?

Я здивовано підняла брови на його теплий тон. Здавалось, ніби йому дійсно було не все одно.

Вовчик пхнув мене коліном під столом. Прокашлявшись, я відповіла:

– Так, дякую.

– Це добре, – задумливо промовив Арсен. Відкинувшись на спинку дивану, він поклав одну руку вздовж спинки і промовив: – У мене є одна проблема. Сподіваюсь, ти допоможеш.

– Яка?

– Дрібниця, – відмахнувся Арсен, – але сам я не можу це зробити. Тут потрібен тонший підхід... і жіноча хитрість. Наскільки я знаю, ти достатньо розумна дівчина, щоб не попастись, і при цьому достатньо хоробра, щоб не злякатись, якщо щось піде не так.

Завдання. Мені дадуть завдання. От зараза!

Я ковтнула, коли в голосі Старшого залунало попередження. Увігнавши короткі нігті в передпліччя лівої руки, я кивнула.

– Отже, до справи, – задоволено озвався Арсен.

Поки він пояснював, що потрібно зробити, Вовчик продовжував спокійно сидіти поруч. Схоже, перш ніж говорити зі мною, Арсен вже обговорив усе з ним. Ми збирались іти на завдання удвох.

Цікаво, він відправляє зі мною хлопця, щоб той допомагав чи стежив? Питати я, звісно, не стала.

Простягнувши руку через стіл, я взяла невеликий прямокутник пісочного кольору. Прочитала дату запрошення на світський прийом.

– Але ж це... понеділок.

– Це проблема? – скинув брову Старший.