Розділ 34

Даша

Тон Гордієнка був таким здивованим, що я й сама нахмурилась.

– Чи ти казав про щось інше?

– Ні, ні, – він похитав головою і знов усміхнувся. – Саме це я й мав на увазі. Зайдемо?

При цьому він кивнув на спорожнілий кабінет, з якого я щойно вийшла. Там не було ні душі.

Я кивнула і першою рушила до парти біля вікна. Дні ставали дедалі холоднішими, тож я ловила кожен промінь сонця, який могла.

Зайнявши місце за партою, я витягла з рюкзака телефон. Денис тим часом сів не поруч, а попереду, розвернувши до мене стілець. Я подумки подякувала йому – вистачило і вчорашнього інциденту. Краще нам триматись подалі одне від одного.

– Готовий?

Хлопець кивнув, і я ввімкнула запис на диктофоні. Руки зненацька затремтіли, тому я сховала їх під парту і потерла передпліччя. Денис простежив за моїми рухами, але промовчав. Лише блакитні очі ніби потемнішали від якихось думок.

– Отже, – прокашлявшись, почала я, – це інтерв’ю для репортажу про команду Вовків.

– Я знаю, – всміхнувся Денис.

– Я знаю, що ти знаєш! – спалахнула я. Його посмішка стала ширшою. – Не збивай мене. Я лише почала вчитись на журналіста.

– Невже ти дійсно вчишся? – він зацікавлено схилив голову набік.

– А ти що собі думав? – хмикнула я. – Що я вступила до універу, щоб байдики бити?

– А для чого тоді?

Я кліпнула, здивована його питанням, але Денис дивився так уважно, ніби йому дійсно було цікаво. Задумавшись, я перевела погляд за вікно, де жовтневе сонце золотило крони розлогих кленів.

– Я хочу допомогти мамі, – тихо зізналась. – Зробити її життя хоч трохи легшим. Вона напевне не казала тобі, але я знаю, що завідуючий в лікарні змушує її працювати, навіть коли вона хворіє.

Боковим зором я бачила, що Денис вивчає моє обличчя.

– Хіба її не зобов’язані відправити додому, щоб не стало гірше? Зрештою, це порушення трудового законодавства.

Я перевела на хлопця насмішливий погляд. Іноді я забувала, що він вчився на юриста, як і Макс.

– Це в ідеальному світі. Ми ж живемо в реальному, де ти потрібен, лише поки від тебе є користь.

Денис нахмурився, та я уже похитала головою і вказала на телефон, що лежав на столі між нами:

– Вибач, ми відволіклись. Отже, питання.

– Отже, питання, – кивнув він.

Я глибоко вдихнула, перш ніж почати.

– Чому ти вибрав саме футбол?

– Це легко, – всміхнувся він. – Я з самого дитинства знав, ким хочу бути.

Я мовчала, поки він розповідав, як почав грати у футбол, щойно навчився стояти на своїх двох. Як займався в команді з чотирьох років, але пішов з секції, щойно закінчив школу, і продовжив уже тут, в університеті.

При цьому погляд хлопця помітно посуворішав. Я не могла не спитати.

– Чому ти не продовжив займатись футболом професійно?

Та Денис лише зиркнув на мій телефон, що продовжував записувати кожне його слово. Холодно всміхнувся.

– Що ти очікуєш почути? Жалісливу історію про важке дитинство? Що батьки мене не любили і змусили вибрати серйозну професію замість спорту? Вибач, якщо розчарую, але це не так.

– Невже?

– Нічого зі мною не ставалося, – кивнув він. – У мене чудова сім’я, і батьки мене обожнюють. Вчитись мені подобається, а професія юриста – потрібна і важлива. Серце моє належить усім, а отже, ніколи не буде розбите.

Після слів Дениса в порожньому кабінеті повисла тиша. Я дивилась на нього, а він – на мене. Ми обидва намагались прочитати одне одного – те, що сховане глибоко всередині.

Врешті-решт я хмикнула.

– Ти сам собі віриш? Знаєш, чому вчать на факультеті журналістики практично з перших днів?

– І чому ж?

Денис схилив голову набік і примружився, коли промені сонця впали йому на обличчя. Я запнулась, задивившись на це видовище.

Здавалося, навіть сонце любить цього зарозумілого хлопця. Довелось стиснути долоні в кулаки під столом, щоб не провести пальцями по золотавих пасмах.

– Всі брешуть.

Денис у відповідь на мої слова розсміявся. Я ж сиділа, навіть не посміхнувшись, тому що в блакитних очах Гордієнка не було ні краплі веселощів. Вони лишилися холодними твердими крижинками, незважаючи на весь фасад, який побудував їх господар.

Помітивши вираз мого обличчя, він кинув погляд на модний електронний годинник зап’ястку.

– На цьому все? Скоро почнеться тренування.

Я вже хотіла було погодитись, коли з губ злетіло нове питання:

– Що екстремального ти робив у житті?

Брови Дениса поповзли вгору, а очі зацікавлено блиснули. Вмостившись на стільці зручніше, він всміхнувся – цього разу щиро.

– Це буде довгий список. Загинай пальці.