Розділ 33

Даша

– Пихатий... зарозумілий... нахабний... індик!

З кожним словом ручка тиснула на глянцеву поверхню плаката все сильніше. Повернувшись додому – сама, відмовившись від пропозиції Дениса підвезти – я одразу пройшла до своєї кімнати і скочила на ліжко.

Вдома стояла тиша – мама знову була на роботі. Ніхто не заважав мені зробити те, що треба було зробити вже давно.

Затиснувши ковпачок від ручки в зубах, я розмальовувала обличчя Гордієнка. Різкі сині лінії стирали посмішку, замінюючи її гримасою. На голові хлопця вже красувались ріжки. Подумавши, я ще й прималювала довгий ніс, як у Піноккіо.

Ось. Тепер все правильно.

Кинувши ручку на письмовий стіл, я впала на ліжко, вдивляючись у нове обличчя Дениса. Справжнє обличчя.

Як він посмів поцілувати мене? І що гірше – стати першим, хто це зробив!

Я досі відчувала його сильні руки. Вони притискали мене до нього з такою силою, що збивалось дихання. Його гарячі губи, що хазяйнували на моїх, немов робили це вже тисячу разів. І те, як з моєї голови вилетіли всі думки тієї ж миті, як він мене торкнувся.

Я піднесла пальці до губ, стираючи його поцілунок. Не допомогло. Серце билось, мов скажене, поки я знов і знов прокручувала в голові сьогоднішній день.

Спочатку важка гра, на якій Макс отримав травму. Потім Денис не забив гол під час штрафного пенальті. Міра скоромовкою пояснювала мені правила просто під час гри, поки я не відривала очей від спустошеного обличчя Гордієнка.

Коли свисток судді оголосив про закінчення другого матчу, він виглядав так, ніби програв, хоча Фенікси теж не забили жодного голу.

Поки всі розходились, обговорюючи гравців, я не поспішала йти додому. Мірі потрібно було забрати молодшого брата з садочка, тож я стояла в коридорі біля роздягальні одна.

Півгодини тягнулись вкрай повільно. Попутно я встигла взяти інтерв’ю ще в одного з футболістів, але Денис з дверей так і не вийшов. Тоді, плюнувши на все, я увійшла просто в чоловічу роздягальню. За моїми розрахунками, там мали залишитись лише Денис і Макс.

Я хотіла втішити хлопця, щоб він зовсім не занепав духом, а що отримала натомість? Він вкрав мій перший поцілунок!

– Ненавиджу тебе, – прошепотіла я, вдивляючись в обличчя Гордієнка, поки на місто повільно спадали сутінки.

***

Наступного дня я йшла в університет, твердо вирішивши викинути його з голови. Не вистачало лише проблем з Лізою і армією фанаток Дениса. Вони розірвали б мене на дрібні шматочки, дізнавшись про те, що сталося вчора.

Те, що він не з’явився в кафе на обіді, теж грало мені на руку.

Альона, Каріна і Віва відтепер робили вигляд, що не знають ні мене, ні Міру, та нас це не хвилювало. Навіть Ілля більше не кидав на мене злісні погляди – схоже, хлопець тепер залицявся до Альони. Після останньої пари вони вийшли з дверей кабінету вдвох, залишивши дівчат плестися позаду.

Ми з Мірою почекали, поки вони вийдуть, а потім і собі повільно рушили до коридору. Перед нами вже зібралась майже вся група.

– Подивимось сьогодні наступну серію «Вибуху»*?

– Сьогодні не можу, – похитала головою Міра. – Мама знову попросила забрати брата з садочка, поки закінчує робочий проєкт. Уявляєш, він почув від інших дітей лайку, і тепер постійно її повторює!

– Уже? В чотири роки? – здивувалась я.

– Атож, – пирхнула вона. – Ти б бачила, як він вчора тікав від мами на дитячому майданчику, викрикуючи все, що почув. А вона бігала за ним, вмовляючи припинити. Так ще й діти навколо, мов папуги, теж почали повторювати за ним!

Ми обидві розсміялись, уявляючи цю картину, але, переступивши поріг, різко урвались.

В коридорі, навпроти кабінету, стояв Денис Гордієнко, розслаблено спираючись на підвіконня. Помітивши мене, він випростався. Помахав, запрошуючи підійти.

Я застигла на місці, не вірячи власним очам.

– Та-ак, – протягнула Міра, зупинившись поруч. – І що йому треба цього разу?

Сьогодні за обідом я розповіла їй, як загубилась на будмайданчику. Подруга не забула, що Альона з компанією кинули мене там одну посеред ночі, тож довелось розказати і про те, хто мені врешті допоміг.

На щастя, Міра не піднесла Гордієнка на п’єдестал ідеального хлопця, але й погано про нього не озивалась. До того ж, вона бачила, як він пирхав щоразу, як бачив мене після тренувань. Для неї він був не поганим, але й не хорошим – просто хлопцем, який дозволяє собі більше, ніж інші, користуючись популярністю.

– Не знаю, – пробурмотіла я.

– Ну то йди і дізнайся, – підштовхнула вона мене в спину. – А потім розкажеш мені.

Пирхнувши, я попрощалась із нею, перш ніж підійти до Дениса. Він весь цей час не зводив з нас з Мірою очей, ніби боявся, що я втечу. Погляди одногрупників відчувались, мов мороз по спині.

– Навіщо ти прийшов?

– І тобі привіт, дикунко, – як ні в чому не було, всміхнувся він. – Вчора ми домовились про розмову, забула?

Я кліпнула, пригадуючи.