Розділ 30

Денис

Щойно я завів двигун машини, Даша потягнулась до магнітоли. Я з посмішкою спостерігав, як вона перемикала станції. Її живе обличчя мило хмурилось, коли їй не подобалося те, що вона чула. Лише відшукавши станцію з рок-музикою, вона збільшила гучність і задоволено відкинулась на спинку сидіння.

– Пристебнись, – скомандував, перш ніж виїхати з парковки.

– Ти що, не впевнений у своїх навичках? – нахмурилась вона. – Тоді я краще поїду на метро!

Я закотив очі.

– У своїх здібностях я впевнений. А от в інших водіях – ні. Тому пристебнись, або я зроблю це сам.

Даша пирхнула, але послухалась. При цьому на її м’яких щічках заграв чарівний рум’янець. Поки я вливався у потік автомобілів на дорозі, краєм ока помітив, що вона стягнула з голови каптур худі. Її волосся, здавалося, стало ще більш кучерявим після короткої прогулянки на вологому повітрі.

Задумавшись, я відкинув власне волосся з очей і зосередився на дорозі. Поки їхали, Даша підспівувала під музику, що лунала по радіо. Вона явно не була природженою співачкою, але робила це так весело і з таким явним задоволенням, що я навіть не подумав про те, щоб її зупинити.

Що б вона не робила, мені подобалось за нею спостерігати. Даша явно вміла насолоджуватись життям, і це вабило, як ніщо інше.

Лише спіймавши на собі мій погляд, вона насупилась:

– Що?

– З тебе така ж співачка, як з мене – гімнаст, – піддражнив я.

– Що?! – не розчарувала Даша. Подумавши, вона всміхнулась і продовжила хитати головою в такт пісні: – Може, ти ховаєш всередині багато талантів.

Я посміхнувся, вловивши в її словах натяк на комплімент.

– Ти щойно визнала, що у мене є таланти?

– Ні!

– Так, ти саме це й сказала! – розсміявся я.

Так за жартами і піддражнюваннями ми дістались торговельного центру, в якому знаходився ролердром. Та перш ніж піти кататись, я, як істинний джентльмен, повів дівчину вечеряти.

Діставшись до фуд-корту, я махнув рукою на десяток кафе, що розташувались навколо столиків.

– Вибирай, що хочеш.

Даша підняла брови на мій жест. Довелось пояснити:

– Я плачу.

– Не треба мені подачок, – насупилась вона.

Я схрестив руки й зітхнув:

– Це не подачки, і ніякого боргу не буде, – запевнив я. Даша досі сумнівалася, тож я надавив на жалість: – Давай уже просто поїмо? Я вмираю з голоду.

От тепер дівчина стрепенулась. Окинувши оком вивіски з різноманітними кухнями – від української до азіатської – махнула мені, щоб ішов слідом. Я розсміявся, коли ми підійшли до популярного фастфуду.

– Ти впевнена, що все з’їси? – поцікавився, коли Даша додала в кошик на електронному табло ціле меню і додаткову порцію нагетсів. – Чи це на двох?

– Ще чого! – пирхнула вона. – Ти сказав, що я можу вибирати, що захочу. Це – моє.

Боже, нарешті. Дівчина з нормальним апетитом. Я вже втомився від дівчат, що харчуються одними салатами і смузі. При них навіть поїсти нормально не виходить, бо вони дивляться на мою тарілку голодними очима.

Цього разу все було навпаки – мені навіть довелось поборотись за власну картоплю фрі. В результаті Даша відсипала половину. Та це було такою дрібницею, що скоріше повеселило, ніж засмутило.

В якийсь момент, поки вечеряли, я став розпитувати її про інтерв’ю. Даша розповіла, що за кращу роботу викладач пообіцяв поставити залік автоматом.

– Тобі так потрібна ця оцінка?

Даша відклала бургер і знизала плечима.

– Не те щоб... Я й так збиралась вчитися. Просто хочеться показати всім, що я чогось варта.

Обмахнувшись долонею – в торговельному центрі дійсно стояла задуха – вона закотила рукави худі до ліктів. Я задивився на цей жест, аж тут різко простягнув руку через стіл і перехопив її ліве передпліччя.

– Звідки це в тебе?