Розділ 29

Денис

Відірвавши голову від стіни, я витріщився на дівчину, що зупинилась навпроти. Даша ж, схрестивши руки, вп’ялась у мене рішучим поглядом. Ні краплі жалості.

Я всміхнувся, але не зробив жодного руху, щоб встати. Якби зробив це, хтозна, що б могло статись тут, у порожній роздягальні, куди ніхто б не зазирнув. Я більше не довіряв собі наодинці з цією дикункою.

– А ти знову шукаєш проблем на одне місце.

– Це що, погроза? – одразу спалахнула Даша.

– Краще б це була вона, – пробурмотів я собі під ніс. Додав уже голосніше: – Що ти тут робиш? Це взагалі-то чоловіча роздягальня.

– Я знаю, – скинула темну брову вона. – І бачила, яким ти йшов з поля.

Я нахмурився. Схоже, журналістська спостережливість у Даші вже проявилась.

– І яким же? – якомога ширше всміхнувся я, знаючи, що її це дратує. Дівчина скорчила гримасу.

– Ніби у тебе відібрали цукерку, ось яким!

Я пирхнув від її дитячого порівняння. Іноді я забував, що Даша лише три місяці тому закінчила школу. Вона ж продовжила, як ні в чому не було.

– Пішли, розвіємось.

З цими словами вона кивнула на двері, які я волів би не відчиняти, поки не заміню свій програш наступною перемогою.

– Вибач, але ти мене не приваблюєш.

Обличчя Даші витягнулось від шоку.

Дивовижно, як під такою милою зовнішністю – низький зріст, миле личко, хвилясте волосся і світло-зелені очі – ховалось стільки неприборканої енергії. Я починав вірити словам Ксюші, які вона сказала в кафе, захищаючи сестру від її колишньої подруги.

Даша – це і є вогонь.

– Що там тебе не приваблює? – обурилась вона, вперши руки в боки. – Я мала на увазі ролердром!

Я пирхнув, але всередині зрадницьки заворушилась жага пригод.

– Ти серйозно?

– Ну не хочеш – як хочеш, – хмикнула Даша і додала, вже розвернувшись до дверей: – Тоді поїду сама!

– Стій, стій! – розсміявся я, підхоплюючись на ноги.

Вона розвернулась до мене, хитро посміхаючись. Зітхнувши, я підхопив з лави смартфон і рюкзак.

– Вмовила, піду з тобою. Хтозна, які неприємності ти знайдеш, якщо підеш туди одна? А мені знову доведеться тебе рятувати.

– Тільки за однієї умови! – Даша раптом підняла вказівний палець. – Це буде моя розплата за твою допомогу тоді, в промзоні. Не хочу бути зобов’язаною.

Я оцінив її старання залишатись незалежною, тому лише кивнув, погоджуючись. Зазвичай дівчата самі вішались мені на шию, тож Даша була, немов ковток свіжого повітря.

Щойно ми вийшли в коридор, як зустріли Макса. Його очі недовірливо перемістились від мене на Дашу. Вона, нічого не підозрюючи, привіталась із ним. Погляд друга ковзнув по нас, потім – на двері роздягальні за нашими спинами.

От чорт.

Я коротко похитав головою, відсікаючи підозри. Макс звузив очі, але відповів на питання Даші про травму. Опустивши очі, я лише тепер помітив, що його рука висіла на перев’язці, забинтована від пальців до самого ліктя.

– Дякую, все добре. Сподіваюсь, у вас теж.

Я нахмурився, але Даша не зрозуміла натяку.

– Звісно. Нічия – це не програш, правда? До того ж, ці ідіоти не змогли пробити ваш захист, навіть порушуючи правила.

– Дякую за підтримку, – кивнув він їй у відповідь.

Попрощавшись, Даша пішла до виходу. Я хотів було рушити за нею, коли Макс перегородив шлях:

– «Адреналін і невідомість», кажеш?

Я стиснув щелепи, коротко глянувши на друга. Він натякав на мої нещодавні слова за обідом у кафе – до того, як усе пішло шкереберть. Тоді я ще намагався пояснити Лізі, чому мені так подобається жити без попереднього плану і сьогоднішнім днем.

Несподівана підтримка Даші сколихнула щось всередині мене, але що саме – я ще не розумів. Тому, на всяк випадок, тихо попросив:

– Не кажи Ксюші.

Відійшовши на кілька кроків, Даша здивовано озирнулась. Я жестом попросив її почекати. Вона кивнула і повільно рушила далі.

– Якщо вона спитає, я скажу, – озвався Макс, привертаючи мою увагу.

Я нахмурився, але він уже відвернувся. Здоровою рукою відчинив двері і глухо додав:

– Але вона не спитає.

Невже він закохався в Ксюшу? Я думав, що вони просто фліртували одне з одним, як я – з Лізою...

Коли за Максом зачинились двері, я наздогнав Дашу.

– Навчиш мене кататись?

– Ти що, не вмієш їздити на роликах? – округлила очі вона. Коли я похитав головою, вона хитро всміхнулась. – Це буде весело.

Її тон натякав зовсім не на веселощі. Я всміхнувся у відповідь, відчиняючи перед нею вхідні двері.

– Розраховую на це.

Даша закотила очі на мій джентльменський жест, але пройшла надвір. Я рушив за нею, розуміючи, що чим далі, тим більше мені подобається знаходитись в її компанії.